Fotoinform

Щорічно 18 квітня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яток і визначних місць. Це свято встановлено у 1983 році Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам’ятників та визначних місць (ICOMOS), створеної при UNESCO. Головним мотивом для цього стала необхідність збереження видатних архітектурних, фортифікаційних, садово-паркових надбань світової культури від наслідків бурхливого технологічного розвитку сучасної цивілізації. У 1999 році, за підтримки вчених, архітекторів, реставраторів і працівників державних органів охорони культурної спадщини, було ухвалено встановити в Україні День пам’яток історії та культури і відзначати його щорічно 18 квітня (Указ Президента України N 1062/99 від 23.08.1999).
Проблема збереження історико-культурної спадщини в сучасних умовах набула особливої актуальності. Світова історія – це історія людей, в якій кожна конкретна особистість є співучасником минулого, сьогодення і майбутнього; коріння людини – в історії та традиціях сім’ї, свого народу. Відчуваючи свою причетність до історії, ми піклуємося про збереження всього того, що цінне для народної пам’яті. Але було б помилкою розглядати культурну спадщину як надбання тільки певних народів, що проживають в конкретних країнах. Показовим у цьому плані є бурхлива реакція небайдужих людей у всьому світі на події на кшталт руйнування Баміанських статуй Будди в Афганістані, розгрому музею в іракському Мосулі, варварського захоплення та пограбування об’єктів культурної спадщини в українському Криму та на Донбасі.
Варто зазначити, що потужний науково-технічний прогрес ХІХ–ХХІ століть далеко не завжди виступав загрозою для пам’яток історії та культури. Між ними постійно існував цікавий взаємозв’язок. Наприклад, коли наприкінці 1870-х років Томас Едісон розробив перший фонограф, антропологи зі Смітсонівського інституту одразу ж його застосували на практиці – вони відвідали різні індіанські племена і громади по всіх Сполучених Штатах і Канаді, записуючи їхні пісні та перекази, тому що побачили в новій технології спосіб збереження минулого і того спадку, який людям важливо знати.
Втрачаючи свою культурну спадщину, народ перш за все втрачає свої моральні підвалини, зв’язок зі своїм власним минулим. Історія українського народу може слугувати красномовною ілюстрацією наслідків часткової втрати народом своєї культури – результатом є втрата розуміння того, що ми з себе представляємо – як окрема людина, як громада і як країна. До того ж за втрату своєї культури також доводиться платити політичну та економічну ціну. Культура є ресурсом, вона має практичну, утилітарною цінність і є однією з найбільших індустрій у світі.
В експозиції представлено живописні твори із фондового зібрання Кіровоградського обласного художнього музею – роботи українських майстрів пензля різних епох та мистецьких шкіл, які поєднані любов’ю до національного культурного надбання нашої держави: Сергія Шишка «Київ. Площа Богдана Хмельницького» (1954), Миколи Глущенка «Крим. Гурзуф» (1968), Сергія Шаповалова «Зимовий день» (1992), Івана Пилипенка «Дальні печери» (2006), Фелікса Полонського «Прем’єра» (2007), Леоніда Бондаря «Вулиця» (2007), Юрія Вінтенка «Монастирище» (2010).
Дана виставка має на меті нагадати наскільки важливим є інвестувати в культуру, цінувати її значення, усвідомлювати її місце, плекати її – і не лише заради її невловимих якостей, тих елементів, які наповнюють життя змістом, але також і заради цілком відчутних переваг в економічній та політичній площинах.

Володимир Мороз – науковий співробітник Кіровоградського обласного художнього музею