Fotoinform

Тема Другої Світової війни є однією з найцікавіших в історії, до сих пір залишаючись предметом наукових досліджень та палких дискусій істориків, краєзнавців, журналістів, політологів тощо. Масштаби тієї війни вражають, адже у різній мірі вона охопила собою 61 державу та 80% населення земного шару. Вогняний смерч пронісся над країнами Європи, Азії, Африки, океанськими просторами, досяг берегів Нової Землі і Аляски на півночі, атлантичного узбережжя Європи – на заході, Курильських островів – на сході, кордонів Єгипту, Індії і Австралії – на півдні. Жертвами цієї війни стали понад 60 мільйонів людей.

Друга Світова війна не тільки перевершила по масштабам військових операцій, руйнівним наслідкам та людським жертвам усі попередні воєнні конфлікти, а й залишила, на превеликий жаль, чимало «білих плям», що ускладнює на сьогодні всебічне та об’єктивне висвітлення даної теми. До того ж тривалий час акцент робився на визначенні «Велика Вітчизняна війна», яке «залишало за кадром» багато незручних для радянського керівництва та заборонених для простих радянських людей речей - феномен радянсько-німецької дружби, плідну співпрацю Гестапо та НКВС (цікава тема, варта окремого ґрунтовного дослідження), планування спільного десанту на британські острови, розгром, знову ж таки - спільними зусиллями, у вересні 1939 року Польщі та спільні паради Червоної та німецької армій з цього приводу.

Та й у відносинах з Японією все було далеко не так просто, як описувалось свого часу у радянських підручниках. У всякому разі, Далекосхідна компанія серпня 1945 року, як і аналогічні дії Червоної Армії у країнах Європи 1944-1945 років аж ніяк не підпадають під визначення «Велика Вітчизняна війна». Розуміння цього знаходило прояв навіть за радянських часів, у всякому разі слова «Не стареют душой ветераны, ветераны Второй мировой» із відомої пісні часів правління Леоніда Брежнєва ніхто криміналом не вважав.
Ще до військової агресії проти України у 2014 році події Другої світової війни, їх висвітлення і тлумачення, часто ставали яблуком роздору різних політичних таборів, науковців, пересічних громадян тощо. Щонайменша спроба об’єктивного висвітлення подій тієї війни сприймалася радянськими догматиками дуже агресивно як «спроба фальсифікації історії», «намагання переписати історію», «буржуазна пропаганда» тощо. По великому рахунку це був прояв тієї тупості, вузьколобості, догматизму, які і згубили радянську імперію. Яке там ЦРУ, Америка тощо. До сих пір пам’ятаю обурення радянських ветеранів під час одного із заходів в обласному краєзнавчому музеї в буремні 1990-ті роки, коли вони дуже агресивно реагували на саме визначення – Друга світова війна, відстоюючи те, що з боку Радянського Союзу це була виключно Велика Вітчизняна війна. Пам’ятаю виступ вже в обласному художньому музеї ветерана війни, який абсолютно серйозно розповідав про «доброго дідуся Сталіна», викликавши сміх дітей та ввівши в ступор наукових співробітників музею. Соромно навіть згадувати такі речі.

До глибокого вивчення історії Другої Світової війни спонукає і той факт, що з початком сучасної українсько-московської війни радянське тлумачення подій 1939-1945 років стали дуже важливою складовою ідеологічної та інформаційної війни Московського Рейху проти України та всього цивілізованого світу. Путінське бачення історії, яке сьогодні підтримує більше 90% ординців, автоматично ставить на всіх неросійських народах колишнього Радянського Союзу (українцях, грузинах, народах Балтії, кримських татарах тощо) клеймо «зрадників», «посібників ворогу», «фашистів», «бандерівців» і тому подібне. Хоча ґрунтовні дослідження з цього питання вже давно довели, що перше місце серед зрадників в тій війні з боку Радянського Союзу належить саме росіянам, на другому місці (як не дивно) – народи Середньої Азії, на третьому місці – народи Закавказзя та Північного Кавказу. Україна посідає лише четверте місце, і це не дивлячись на масштаб території, чисельність населення та шалену лють до радянських фашистів після червоного терору, знищення еліти нації, геноциду 1932-1933 років.

Щодо внеску союзників у загальну перемогу над нацистської Німеччиною, то в сучасній Московії, у кращому випадку, його зводять до мінімуму, а в гіршому - взагалі заперечують, адже останні, на думку сучасних росіян (вірніше – ординців) не стільки воювали проти фашистів (та і то - десь там у Північній Африці, що не могло вплинути на загальний хід війни), а більше думали про те, як за спиною у Радянського Союзу укласти сепаратний мир з Німеччиною та її союзниками. А чого ще чекати від цих зрадників? Доречи, той факт, що в 1943 році Радянський Союз намагався за спиною у союзників укласти сепаратний мир з Німеччиною (за деякими даними зустріч представників обох сторін планувалась на території нейтральної Швеції) до сих пір залишаються за кадром, а документи з цього питання до сих пір засекречені. Можна також згадати красномовну репліку радянського солдата з фільму «Зустріч на Ельбі» - «Ну хоча б наприкінці війни побачимо союзників», яка віддзеркалює офіційну позицію Кремля та оцінку вкладу союзників у спільну перемогу над фашизмом та нацизмом.

Загальновідомий факт, що 22 червня 1941 року Адольф Гітлер наносить несподіваний, на думку багатьох дослідників – превентивний удар по Радянському Союзу - своєму учорашньому союзнику та одночасно – головному конкуренту за панування у Європі. Мене особисто переконали доводи Віктора Суворова о запланованій Сталіним операції «Гроза», яку Гітлер зірвав ударом на випередження. Як історика мене це не дивує. Якщо маленька Німеччина замахнулася на світове панування, то було б дуже дивно, якби Йосип Сталін, будучи господарем такої величезної, на той час вже індустріальної імперії, з невичерпними ресурсами та чисельною радянською біомасою, не виношував би подібних планів. Адже, як стверджує східна мудрість: «Поганий той імператор, який не хоче завоювати увесь світ».
Початок війни Гітлера проти Червоної імперії став тріумфальним для Німеччини і катастрофічним для СРСР. Вже на початок серпня 1941року Радянський Союз втратив практично всю свою армію, і здавалося, що ніщо не зможе зупинити вермахт на шляху до Москви, Ленінграда і Києва. Але подальший розвиток подій отримав несподіваний для німецьких планів поворот, суттєво знизивши градус попередньої ейфорії. За прорваною обороною з’являлися все нові радянські дивізії. Ставало зрозумілим, що Німеччина недооцінила свого противника, його військовий та промисловий потенціал, невичерпні людські ресурси. Проблемою для фашистів стала і величезна територія СРСР, яка, по-перше, створювала умови для евакуації промислових об’єктів на схід країни з подальшим налагодженням виробництва військового озброєння, а по-друге - давала можливість радянським військам постійно відступати, зриваючи плани німців відносно реалізації польського, або французького варіантів. До того ж, Червона армія, поступово виходячи з коми, стала чинити гідний опір, знижуючи темпи наступу ворога.

Але за те, щоб мати можливість перевести подих і виграти бодай якійсь час Червона армія платила велику ціну. Вже в перший місяць війни вона втратила близько 1 млн. чоловік, з них 300 тисяч загиблих та 700 тисяч полонених. А за період з червня по грудень 1941 року радянські військові втрати склали 3 млн. 138 тисяч бійців, 6 млн. одиниць стрілецької зброї, 20 тисяч танків, 10 тисяч літаків. Територія СРСР, захоплена вермахтом, перебільшила 1,5 млн. кв. кілометрів - втричі більше, ніж територія Франції. Для порівняння - за аналогічний період втрати сухопутних військ Німеччини склали близько 750 тисяч чоловік, авіації – декілька тисяч літаків.
1941 рік «відзначився» великої кількістю радянських полонених, що стали жертвою небувалих за масштабами оточень (так званих «котлів»). Так в білоруському «котлі» (червень-липень) в полон потрапило 328 тисяч радянських бійців та командирів, в Смоленському (липень-серпень) – 310 тисяч, під Уманню (серпень) – 103 тисячі, під Києвом (вересень) – 665 тисяч, під Вязьмою і Брянськом (жовтень) – 663 тисячі. Великі оточення радянських військ, на превеликий жаль, продовжувалися і у 1942 році: зокрема - під Керчю (травень) – 150 тисяч та під Харковом (травень) – 240 тисяч.

Точні дані про загальну кількість радянських полонених невідомі досі. Західні та вітчизняні дослідники можуть поки що назвати лише приблизні цифри – близько 5 млн. протягом 1941-1945 років, з них – близько 3 млн. за перші два роки війни. Цікаво, чи не це хочуть повторити сьогоднішні прибічники «Руського миру»?
На жаль, особливість географічного розташування України та її фактично колоніальне становище в межах Радянської імперії, мали для неї, без перебільшень, катастрофічні наслідки, адже їй судилося стати масштабною ареною битви між двома диктаторами – Гітлером і Сталіним. Та й битва за Україну почалася набагато раніше початку Другої Світової війни, що знайшло, зокрема, свій прояв у геноциді українського селянства, знищенні української інтелігенції, воєнних фахівців тощо.
Але сподівання Вермахту, що усі українці одразу кинуться мститися комісарам і сприймуть з радістю «Новий порядок» не справдилися. Тим більше, що настраждавшись від червоних фашистів український народ отримав можливість пересвідчитися у жахливій суті фашизму коричневого. Під час окупації, німці створили на території України понад 230 концтаборів і гетто, знищили 3,8 мільйонів мирних жителів та 1,5 мільйона військовополонених, майже 2,4 мільйони чоловік вивезли на примусові роботи до Німеччини. Понад 250 українських сіл було спалено дотла.

Тож красномовною та гідною відповіддю московському диктатору Путіну на його українофобські заяви є наступні цифри - в лавах радянській армії та військово-морського флоту воювало понад 7 мільйонів українців. Кожен другий з них поліг на фронті, а кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом.
Загальна кількість загиблих українців обчислюється, за різними даними, від 8 до 10 мільйонів, а це - кожен шостий українець.
За питомою вагою у Збройних Силах СРСР, за кількістю удостоєних звання Героя Радянського Союзу та інших бойових нагород українцям належить друге місце. Вони ж очолювали більшість з 15 фронтів, були широко представлені серед інших полководців та воєначальників.
Тож ми, нащадки цих славетних героїв, заслужили право відвойовувати своє українське бачення подій Другої Світової війни.
Тож метою експозиції «Грізний 1941-й» є віддзеркалення найбільш трагічного періоду Великої Вітчизняної війни та бажання змусити замислитись над наслідками непомірних амбіцій окремих політиків, здатних пожертвувати мільйонами людських життів заради реалізації своїх загарбницьких планів.

Дуже символічне значення має картина Петра Кодьєва «Сполох» (1954), оскільки вона відображує сполох лелек, птахів миру і спокою, від пострілів і вибухів запеклого бою, що символізує кінець мирного часу і початок війни.
Трагізм перших місяців війни, критичну ситуацію, у якій опинилися бійці Червоної армії, та їх непереборне бажання любою ціною зупинити наступ фашистів талановито передано у роботах Володимира Парчевського «По стерв’ятникам – вогонь!» (1965), Олександра Фойницького «Корабель тоне» (1962) та Леоніда Корнєєва «Висота» (1995).
Не залишає байдужим ще одна картина Петра Кодьєва - «Поле слави бойової» (1956), яка є символом пам’яті тим солдатам, які у грізному 1941-му своєю стійкістю і героїзмом створювали передумови ще такої далекої на той час Перемоги.

Олег Юрченко – завідуючий відділом туристично-краєзнавчої та інформаційної роботи