Fotoinform

Про свій професійний та життєвий шлях офіцер у відставці розповів напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Родом Віталій Токарєв із міста Алма-Ати Казахської РСР. Після закінчення навчання у середній школі вступив до Новосибірського вищого військового училища на десантний факультет. У 1983 році молодий лейтенант за розподілом потрапляє до Київського військового округу на службу у 72 дивізію, що дислокувалася у м. Біла Церква, де призначений заступником командира роти. Під опікою офіцера, який згодом майже півроку виконував обов’язки керівника підрозділу, перебувало 60 військових 12 національностей. Із кожним він знайшов спільну мову, приділяв чимало уваги їх фізичній формі, влаштовував із особовим складом маршкидки. У результаті таких наполегливих та постійних тренувань рота стала найкращою у полку.

Через рік Віталія Токарєва було переведено для проходження служби у Кіровоградську 9-ту окрему бригаду спеціального призначення, де формувався загін, що мав відправитися до Афганістану.

У якості заступника командира роти офіцер разом із підопічними проходив спецпідготовку на базі у с. Федорівка Кіровоградського району. За словами Віталія Вікторовича, саме там відбулося так зване бойове згуртування підрозділу, а вже наприкінці вересня 1984 року військові вирушили до м. Термез, на кордон із Афганською республікою. Там, у наметовому містечку продовжили тренування, зокрема активно вправлялися у стрільбі. Потім перемістилися до населеного пункту Баграм, неподалік Кабулу, на постійне місце дислокації.
У жовтні підрозділ було задіяно до проведення першої спецоперації. За 25-30 км у місцевості поблизу гір під час знешкодження бази, де бойовики зберігали боєприпаси, один із наших військових загинув. Після цієї втрати, пригадує офіцер, прийшло справжнє усвідомлення війни.

Згодом загін перевели на південний схід країни, до Афгано-пакистанського кордону. Військові влаштовували засідки та знешкоджували каравани бойовиків. Так, у ході виконання чергового бойового завдання у квітні 1985 року Віталій Токарєв отримав тяжке поранення. У госпіталі медики буквально по клаптиках «збирали» його руку, але все ж врятували кінцівку. Та, незважаючи на наслідки травми, після лікування офіцер написав рапорт щодо повернення на службу до свого підрозділу.
Втім склалося так, що він стає заступником командира іншої роти, яка входила до складу новосформованого окремого 8-го загону спеціального призначення. Підрозділ направляють на південно-західний кордон із Іраном до міста Фарахруд. Віталій разом із побратимами несе службу у районі так званих «сухих озер», долаючи випробування пустелею. Тут офіцеру довелося пережити одну з найтяжчих втрат – військові потрапили у засідку, у результаті на місці загинуло семеро бійців, ще двоє внаслідок поранень померли вже у госпіталі.

Після випробування війною в Афганістані, Віталій Токарєв повертається до Київського військового округу, потім знову до Кіровограда, де працює помічником начальника політвідділу у рідній бригаді спецпризначення. Через три роки вже у званні капітана продовжує службу заступником командира батальйону. Із початком у 1990 році сумнозвісних подій в Азербайджані, Кіровоградську бригаду направляють до Баку на два з половиною місяці.

Повернувшись назад, офіцер, зважаючи на ситуацію, що склалася в СССР, приймає остаточне зважене рішення про завершення своєї військової кар’єри.

Далі вирішує здобути вищу освіту та у 28 років вступає до Харківського юридичного інституту, де навчається заочно. Через деякий час паралельно починає працює консультантом в одному з судів Кіровограда. Але життя знову вносить корективи у подальші плани і Віталій Токарєв у 1992 році розпочинає службу в міліції – слідчим у Кіровоградському районному відділі. Через два місяці сумлінної роботи «здобуває» підвищення – посаду старшого слідчого цього ж підрозділу та отримує звання майора міліції.
Хороші результати роботи не могли залишитися непоміченими керівництвом обласного управління ОВС, тому Віталія залучають до розслідування резонансних злочинів, якими займаються працівники слідчого підрозділу апарату. А через кілька років вже досвідчений фахівець стає першим заступником начальника слідчого управління обласної міліції – начальником відділу з розслідування злочинів, учинених організованими групами. Завдяки чималому досвіду роботи на керівних посадах ще військовим, Віталій Вікторович організовує діяльність підлеглих на відмінно.

У 2002 році Віталій Токарєв виходить на заслужений відпочинок, віддавши службі в органах внутрішніх справ понад десятиліття свого життя. Втім майже одразу отримує запрошення стати головним спеціалістом Державного комітету України у справах ветеранів Кабінету Міністрів України, де працює аж 8 років.

Згадуючи пройдений шлях, офіцер у відставці зізнається, що його надійною опорою завжди була родина. З майбутньою дружиною Ельвірою він познайомився ще під час навчання в училищі. Дівчина якраз опановувала професію вчителя в педагогічному інституті. У 1983 році закохані побралися та згодом вирушили на місце служби чоловіка.
Непростою була й історія народження донечки у родині військового. Через два місяці після відрядження до Афганістану офіцер дізнався, що дружина вагітна, потім настільки ж запізнився лист із новиною про появу на світ крихітки. Перший раз маленьку Кароліну тато взагалі побачив лише коли їй було вже 9 місяців, тоді саме під час ротації повернувся до Кіровограда.
До речі, донька продовжила правоохоронну династію Токарєвих. Дівчина закінчила Харківський університет внутрішніх справ, працювала у підрозділах боротьби з економічними злочинами та протидії наркозлочинності, нині Кароліна Токарєва – старший судовий експерт Кіровоградського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України.
Чоловік неймовірно пишається своєю родиною, адже разом із коханою Ельвірою вони пройшли чимало випробувань, виростили прекрасну доньку, а в січні 2018 року відсвяткували 35 років подружнього життя.
Нині, коли сім’я збирається разом, Віталій Токарєв розповідає рідним людям про ті загальнолюдські цінності, які попри труднощі і випробування, проніс у душі через все життя. А вони пишаються досягненнями свого чоловіка і батька та його заслуженими нагородами. Хоча полковник міліції у відставці запевняє, головне – чинити, як підказує совість, а значить – завжди залишатися людиною.

Сектор комунікації
поліції Кіровоградської області