Fotoinform

Специфіка відзначення даного свята у цьому році полягає в тому, що вперше за часів незалежної України воно увібрало в себе святкування двох різних за хронологією, але схожих за змістом подій.

 22 січня 1919 року, коли на Україну з усіх боків наступали ворожі війська, на Софійській площі у Києві було проголошено Акт злуки Української Народної республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), ратифікований Трудовим Конгресом у складі 593 депутатів від селян, робітників і трудової інтелігенції як «Універсал Соборності».
Важко переоцінити значення цього політичного кроку, адже таким чином створювались сприятливі умови для здійснення віковічної мрії галичан і наддніпрянців про об’єднання у єдину націю та прагнення жити у соборній Українській державі.
Але з сумом доводиться констатувати, що, навіть в умовах ворожого оточення, лідери українського визвольного руху знову виявилися нездатними до консолідації, вкотре поставивши власні амбіції вище загальнодержавних інтересів. На жаль, Симон Петлюра (УНР) та Євген Петрушевич (ЗУНР) не стали виключенням із правил. Благі наміри розбилися об взаємну неприязнь, бажання бути обов’язково головним і не з ким не ділитися владою, розбіжність щодо плану конкретних дій та різне бачення майбутньої України. Так, зокрема, Петрушевич вважав, що українцям потрібно насамперед боротися проти більшовиків і за незалежну Українську державу, а Петлюра та його однодумці стояли фактично, як це не дивно, за соціалістичну Україну, не залишаючи надії досягти порозуміння з російським більшовицьким урядом.
Як наслідок, «Універсал Соборності» став черговим декларативним актом, що не мав реального механізму для реалізації у життя.
Щось схоже відбулося і у 2004 році, коли прагнення мільйонів патріотів «зробити Україну українською» було зведено нанівець через політичну неспроможність тих, від кого залежала реалізація даної мети.
Тож День Соборності та Свободи України – це подвійне нагадування про причини поразки національного руху і подвійне звернення до тих, хто вперто не хоче робити ніяких висновків з нашої історії.
І все ж надія помирає останньою.
Тому експозицію не випадково розгорнуто на фоні картини чудового кіровоградського художника Миколи Гнатовича Бондаренка (1914 – 1999), сама назва якої спрямована на відродження надії в серцях патріотів України - «Ще не вмерла Україна» (1993). На ній зображені видатні особистості, які на думку автора картини сприяли державотворчому процесу в Україні - гетьмани, інші політичні діячі, письменники тощо.
Сама ж Україна виступає у вигляді чарівної дівчини у національному одязі та тризубом у лівій руці як символом влади. Птах над нею – символізує оберіг з боку Духу Святого, а значить – і надії наші на кращі часи для нашої держави та її народу.
Частину експозиції складають роботи нашого земляка, художника, графіка, скульптора, письменника Андрія Васильовича Німенка, дитячі і юнацькі роки якого пройшли в Долинському районі Кіровоградщини.
Андрій Васильович – учасник Великої Вітчизняної війни, брав зокрема участь у визволенні Кривого Рога, Знам’янки і Кіровограда, був нагороджений орденами і медалями.
Навчався в Київському художньому інституті, якій закінчив у 1951 році. Працював на викладацькій роботі, став кандидатом мистецтвознавства, членом Національної спілки художників та Національної спілки письменників України, заслуженим діячем мистецтв Грузії. Брав участь у численних виставках, організовував свої персональні вернісажі.
Андрій Німенко – автор монографічних досліджень про розвиток української дожовтневої і радянської скульптури, розділів четвертого і шостого томів «Історії українського мистецтва». Працював над монументально-декоративним оформленням Київського метрополітену та інших споруд, один з перших відродив в Україні призабуте мистецтво карбування з міді, латуні та інших металів.
Митець плідно і наполегливо працював в галузі станкової та монументальної скульптури, графіки та мистецтвознавства. Він - автор серії скульптурних портретів українських письменників, серії медальєрних портретів українських гетьманів, пам’ятників Лесі Українці у Луцьку, Михайлову Павлику в Косові, Давиду Гурамішвілі у Миргороді та інших творів.
Ще один бік таланту Андрія Німенка – літературний. Підтвердженням цьому є той факт, що митець став автором семи поетичних збірок, книги прози «Лісові фантазії» (1991) та чисельних спогадів.
На малій батьківщині Андрія Васильовича, в музеї історії Долинського району постійно експонується виставка його робіт.

На виставці в обласному художньому музеї представлені роботи Андрія Німенка як медальєра – Малий Герб України та портрети двох славетних гетьманів - Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, які, не дивлячись на різну політичну орієнтацію, робили одну справу – вели Україну по шляху до незалежності і соборності.
Поруч - портрети політичних діячів української держави часів Української Народної Республіки (1917 – 1918 роки) – Михайла Грушевського, Володимира Винниченка і Симона Петлюри, що прийняли естафету визвольних змагань від своїх попередників.
Доповнює експозицію цікавий інформаційний матеріал, який ознайомить відвідувача з специфікою політичної думки у сучасній Україні та чисельними перипетіями її сьогочасного політичного життя.

Олег Юрченко, старший науковий співробітник відділу науково-просвітницької роботи Кіровоградського обласного художнього музею