Fotoinform

Способом донесення цієї правди стала розповідь про славетних захисників сучасної України-Русі, якими так пишаємось ми, і яких так ненавидять наші вороги, зокрема – прибічники так званого «Руського миру» в самій Україні, називаючи наших героїв «фашистами», «карателями» тощо.

Популяризація цих людей наразі дуже необхідна, адже справжні герої рідко схильні до самореклами та пафосних речей, їх відрізняє скромність, спокійна впевненість в необхідності того, що вони роблять, а ще - сурове мовчання, за яким цілий океан душевного болю від побаченого та пережитого, який не можна передати ніякими словами. Не можна допускати, щоб такі люди, образно кажучи, залишалися за кадром, уступаючи дорогу майстрам піару, далеким від реальної участі у бойових діях на передовій. Тому такими важливими стають реальні кроки, спрямовані на те, щоб країна знала своїх справжніх героїв, яким ми завдячуємо сьогодні мирному небу над нашими головами.
Тож даний проект – це своєрідний діалог між тими, кого ми звикли називати «Атовцями» та небайдужими громадянами. Душевне тепло, розуміння і підтримка, гідна оцінка та наслідування мужності, стійкості та самопожертви цих людей, виховання на їх прикладі майбутніх захисників держави - ось запорука руйнації стіни відчуження між тими, хто пройшов війну, і тими, хто тільки чув про неї, або ще гірше – і чути про неї не хоче.
Необхідно відзначити, що художній музей завжди проводив системну роботу з популяризації героїв України минулих часів, розуміючи необхідність виховання сучасних патріотів нашої держави, здатних захистити її у скрутну годину.

Подальші події (революція, інтервенція, війна) тільки підтвердили важливість даного напрямку роботи та розширили діапазон відповідних музейних заходів. Такими стали пересувні виставки із серії «Герої не вмирають!», присвячені загиблим героям сучасної війни, зокрема – Віті Голому та Володі Степанку, відкривались мандруюча виставка «Евакуйована колекція» українського народного жіночого одягу Слобожанщини кінці ХІХ – початку ХХ століття,
подорожуюча виставка «Білоруси з Україною в серці», мандруюча виставка «Маріуполь на межі», мультимедійний проект «Переможці!», присвячений бійцям АТО, що живуть з протезами тощо.

І ось черговий важливий волонтерський соціальний проект – «Якби не війна», який виріс на голому ентузіазмі українських жінок – волонтерок, що є дуже символічним, адже в Україні становище жінки-берегині, жінки-козачки з активною громадянською позицією завжди було діаметрально протилежним по відношенню до становища жінки-рабині в азіатській Московії.
Тому цілком логічним з точки зору української свідомості і моралі виглядає той факт, що авторами проекту стали саме чарівні представниці українського жіноцтва, які вже майже три роки є волонтерами головного центрального військового шпиталю, опікуючись родинами загиблих героїв та навіть мають свої підопічні військові підрозділи на передовій. Дівчата вирішили, що просто допомагати захисникам Вітчизни на фронті та в шпиталі для них замало, що треба зробити так, щоб українська та світова спільнота почули історії сотень українських бійців та гідно оцінили подвиг цих людей, завдяки яким Україна стала щитом Європи від московських ординців.
Проект «Якби не війна» почав народжуватися ще у 2015 році, маючи за мету розповісти про маловідомих героїв сучасної війни. Їх обличчя, історії, мрії та плани, загибель одних та непросте життя після війни інших повинні були привернути увагу суспільства до проблем цих людей, одна з яких – адаптація до мирного життя, такого складного і неоднозначного, що багато військових надають перевагу поверненню на фронт. Адже там все простіше і зрозуміліше – ясно, де ворог, а де бойовий побратим, там немає компромісів, зокрема – із своєю совістю, там немає потреби поступатися своїми принципами в угоду так званій «толерантності», яка вже коштувала нам Криму та частини Донбасу, там можна, врешті решт, вбити ворога України, а не терпіти його поруч із собою. І в цьому усьому – великий докір нам – «тиловикам».
На кінець 2016 року проект доріс до масштабної фотовиставки, розділеної на вісім тематичних блоків.
Перший блок, що дуже символічно, був присвячений коханню і розповідав про дванадцять пар, які кохають один одного всупереч жорстоким законам війни, які зустрілись до війни, або познайомились під час неї, про бійців та волонтерів з 25-річним досвідом подружнього життя.
До 8 березня були виставлені фото світлини з дівчатами і жінками, які захищають нашу державу нарівні із чоловіками.
Трохи пізніше, у тому ж 2016-му році, з’являється тематичний блок, присвячений нашим бійцям з абсолютно невійськовими професіями, які, тим не менш, пішли добровольцями захищати свою батьківщину, ставши справжніми професіоналами військової справи.

10 травня, до Дня Матері, були презентовані фото героїчних жінок-матерів поруч зі своїми не менш героїчними синами.
26 червня, до Дня молоді, вийшов блок фотографій наймолодших учасників війни. Саме останній мав за мету, окрім всього іншого, звернути увагу суспільства на проблему адаптації до мирного життя юнаків, що повертаються до мирного життя.
Особливі почуття викликає тематичний блок, який вийшов до річниці Іловайської трагедії, і світлини якого присвячені загиблим воїнам із різних регіонів України, в черговий раз нагадуючи нам усім, яку страшну ціну платить наш народ за запізніле прозріння. Соромно згадувати, але ще декілька років тому назад більшість українців цілком серйозно сприймала московітів, бурятів, якутів, монголів, адигейців, чукчів та інших диких ординців своїми братами, і навіть після нападу Московії на Грузію мало хто тоді зрозумів, що ми наступні.
А необхідність мати сильну армію європейського зразку, ядерну зброю та добре захищений кордон замість сміхотливої «братньої» лінії розмежування – коли прийшло розуміння всього цього? Тільки і залишається казати – «Краще пізно, ніж ніколи». Тож свічки, які встановлені поруч з фотографіями загиблих бійців – це не тільки символ нашої пам’яті та скорботи, а й каяття за усвідомлення ціни запізнілого прозріння.
21 вересня, на День Миру, був презентований сьомий блок проекту, присвячений іноземцям-легіонерам, які захищають нашу землю, навіть не маючи українського громадянства. Дивуєшся небайдужості та активній громадянській позиції цих людей, які пожертвували своїм комфортним європейським життям, залишивши свої родини, бізнес тощо заради сурових українських військових буднів.
Останній, восьмий блок вийшов 14 жовтня, в День Захисника України, і розповідав про фактично невідомих героїв з різних регіонів нашої держави, які цілковито заслуговують на нашу шану та повагу.

Символічно, що повномасштабний варіант проекту «Якби не війна» був презентований 3-11 грудня 2016 року в приміщенні музею «Київська Фортеця» саме на території центрального військового шпиталю. Ще місяць (до 15 січня 2017 року) виставка тривала в Національному музеї Історії України.
Спочатку організатори проекту не мали на меті робити його подорожуючим, але після великої кількості прохань та запитів з боку приватних осіб та організацій, вирішили піти на цей сміливий крок. 28 січня 2017 року виставка завітала до Дніпра, потім були Харків, Запоріжжя, Сєвєродонецьк, Маріуполь, Полтава.
І ось, нарешті, 29 квітня 2017 року проект презентовано у Кропивницькому. Від команди проекту до нашого міста завітали Олена Соколовська (Мерко), Тетяна Грубенюк та Олена Бєлячкова. Також на відкриття виставки завітали і герої цього волонтерського проекту. Тож залишається сподіватися, що цей унікальний проект, який буде діяти у нашому місті до 9 травня 2017 року, зацікавить якнайбільшу кількість небайдужих громадян та отримає відповідний резонанс на теренах Степової Еллади, змусивши замислитись над породженими війною проблемами та оцінити подвиг тих, хто не пустив війну у наші домівки.
Під час відкриття фотовиставки автори проекту презентували окремо кожен із восьми експозиційних блоків цікавим відео та інформаційний матеріалом, що зробило зустріч особливо теплою, наповнивши її неповторними емоціями. Дівчата-волонтерки розповіли багато цікавих історій про славетних українських героїв та героїнь, їх рідних та близьких, що взяли на себе функцію янголів-охоронців наших бійців, захищаючи їх своїми молитвами від ворожих куль та снарядів.
Присутні вшанували пам'ять загиблих героїв хвилиною мовчання та висловили побажання, що подібні проекти розтоплять лід байдужості переважної частини українського суспільства до подій, що відбуваються на сході нашої держави.

Олег Юрченко