Fotoinform

Яків Петрович Калашник народився 25 травня 1927 року у селі Листопадове на Новомиргородщині. Коротке життя Якова Петровича було сповне нерозмаїтими, іноді – досить драматичними, але завжди яскравими подіями.

Його батька, Петра Калашника, у 1941 році заарештував НКВС за знайдений на горищі жовто-блакитний прапор, відтоді родина його не бачила.
У роки Другої світової війни, ще 16-річним юнаком, Яків брав участь у партизанському русі. Після війни навчався у фабрично-заводському училищі, по закінченні працював токарем на заводі.

Але любов до малювання, мрія стати художником не полишали юнака, і в 1946 роцівін вступив до Одеського художнього училища. Закінчивши училище, вирішив далі вдосконалювати майстерність, і в 1952 році вступив до студії малярства у найпрогресивнішому на той час художньому виші СРСР – Латвійській академії мистецтв. Тут його вчителями були відомі латиські художники Ото Скулме й Едуард Калниньш. Художник набув там «європейськості», отримав абсолютно інакшу мистецьку школу. Це було як ковток свіжого повітря серед закостенілого радянського соціалістичного реалізму, що наполегливо нав’язувався митцям як єдино можливий творчий метод.

Після закінчення Академії тридцятирічний Яків Калашник оселився в місті Дніпро, де з 1959 року викладав у Дніпропетровському художньому училищі (нині – Дніпровський театрально-художнійколедж). Серед вихованців талановитого педагога були відомі сучасні художники Феодосій Гуменюк, Михайло Надєждін, Володимир Волохов, Віктор Загубибатько та багато інших відомих живописців.
Художник привіз із Академії нове сприйняття та використання кольору і намагався передати його своїм учням. Прийоми, вправи, запропоновані ним, булитим, що для музикантів – гами.

Але новаторська викладацька манера, що так захоплювала студентів, зовсім не подобалась адміністрації училища та деяким художникам, близьким до влади. Наполегливість і рішучий характер Якова Петровича, його невміння пристосовуватися, призвели до відкритої конфронтації з керівництвом навчального закладу та партійною верхівкою. Художник став опальним, бо був ще й українофілом, а такі вподобання за радянських часів трактувалися як «буржуазний націоналізм». Його відсторонили від викладання у студії образотворчого мистецтва в Палаці студентів.
Це був час, коли в мистецтві лише зароджувалася опозиція соцреалізму, рух пізніше назвали «шістдесятництвом». Найяскравіші його представники виокремилися в літературі: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Ігор Калинець, Тарас Мельничук. Вони протистояли застою, висловлювали новаторські думки, «пливли проти течії».
Саме таким був і Яків Калашник, він зумів відстояти свої переконання, свою творчу манеру – майже гіпнотичну колористику, що дарувала живописним полотнам особливу чарівність.

Калашник – творець кольорокомпозицій. Головне завдання під час створення полотна він бачив у збереженні принципу динамічної рівноваги кольорових мас. Найважливішим компонентом форми для нього є колір. Навіть у тій композиції, де персонажі перебувають у фізичному спокої, ритми тонально-кольорових плям вносять внутрішню експресію і цим досягається ефект пульсації форми, трепету та рухливості всієї картинної площини.
Колись Яків Калашник звернувся до учня із зауваженням: кольори на картині темні. Той відповів, що день був не дуже світлим. Тоді Яків Петрович промовив: день справді не світлий, та під час роботи за мольбертом головне, щоб у свідомості не було темно...
Художник мав незаперечний талант майстра портретного живопису, писав тематичні картини, пробував себе у графіці, створював виразні етюди.
У віртуальній експозиції представлені твори, серед яких графіка «Автопортрет» (1967), живопис «Будиночок» (1960), «Жінка у білому капелюсі» (1961), «На Півночі» (1958), «Натурниця» (1965), «Натюрморт Груші» (1961), «Осокори» (1962-63), «У блакитному краю» (1963), «Українська кераміка» (1961), «Портрет дівчини» (1965-66) та етюди «Місток» (1957), «Осики» (1962), «Капуста» (1966).
Найвідомішим Калашниківським твором є великих розмірів (190х205) картина з романтичною назвою «У блакитному краї» (1965-1967). Серед дніпропетровських художників та цінителів малярства її називають просто, до буденності не романтично – «Капусниці». Водночас у цій неофіційній назві є щось дуже зворушливе. Полотну притаманна якась особлива несоціалістична велич. Сюжет відтворює збір капусти на безмежному, смарагдово-блакитному полі. Відтворено момент, коли дівчата на мить зупинилися перепочити та перекинутися кількома веселими фразами. Композиція твору осмислена до найменшої деталі. Ідея твору – гімн життю, в якому все чудово. А між тим, автор написав картину, коли наблизилась безжалісна хвороба…

Він брав участь у численних виставках, зокрема, у Всесоюзній виставці 1966 року і художніх виставках у Польській Народній Республіці та Фінляндії.

Життя художника виявилося недовгим – лише 40 років. Яків Петрович Калашник помер 5 листопада 1967 року через невиліковну хворобу. Поховали його згідно з заповітом в рідному для нього селі Листопадове Новомиргородського району. На данину пам’яті та глибокої поваги, його ім’ям у селі назвали вулицю, де майстер народився і провів дитинство.

Підготовлено за матеріалами фондового зібрання КЗ «Музей мистецтв Кіровоградської обласної ради», Днiпропетровської обласної універсальної наукової бiблiотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія та за матеріалами есе «Спалах. Життя і творчість Якова Калашника» Віталія Старченка.

Ірина Лягул