Fotoinform

Навіть для розвиненої країни з потужним матеріально-технічним ресурсом подолати породжені Чорнобилем проблеми дуже непросто. Що вже казати про Україну, яка оголосивши курс на євро інтеграцію, на практиці вперто продовжує дотримуватись латиноамериканського курсу, зокрема і в питанні відношення до життєвих проблем простої людини, яка не має честі належати до політичного бомонду, або силових структур цієї держави. Щоб в цьому переконатися достатньо просто поспілкуватися з героями-чорнобильцями, які врятували не тільки українців, а й увесь світ від неминучої загибелі, вислухати їх проблеми та цілком справедливі образи на країну, яка згадує про них тільки два рази на рік - під час офіційних урочистостей з нагоди чергової річниці Чорнобильської катастрофи та вшанування самих чорнобильців, що вже давно набуло вигляду фарсу. Воно й зрозуміло, адже покласти квіти до пам’ятника та сказати красиві слова набагато простіше, ніж забезпечити реальні пільги та цивілізоване медичне обстеження і лікування для чорнобильців.

Гірко усвідомлювати, що Чорнобиль став одним із символів України, але не тим, що дає нам підстави пишатися своєю батьківщиною, а навпаки – приводом для сорому перед цивілізованими країнами за свою нікчемність та варварство. Позитивним можна тут вважати тільки те, що Чорнобильська катастрофа стала ганебною поразкою радянської системи перед природою, яка не вибачає зухвальства тим ідіотам, які вирішили її підкорити, замість того, щоб навчитися жити з нею у гармонії та злагоді. Вкотре згадую слова відомого французького письменника Жуля Верна, який на запитання журналіста, чи поділяє він думку тих, хто стверджує, що людина це «цар природи» відповів: «Ні в якому разі! Людина – це дитя природи, до того ж – нерозумне дитя!». Але до думки таких розумних людей тоді мало хто прислуховувався, адже пересічному громадянину так кортіло відчути себе «царем природи».
Особливо маразматичних масштабів теза про «царів природи» досягла саме у Радянському Союзі, і навіть масова загибель цих «царів» у сталінських таборах не в силах була повернути людям здоровий глузд. Ігнорувалися та вважалися антирадянськими застереження не тільки іноземних, а й деяких радянських фахівців щодо зворотного боку науково-технічного прогресу та можливих наслідків ризикованих експериментів із «мирним атомом». Можна навіть згадати в цьому сенсі культовий радянський фільм «Дев’ять днів одного року» (1962) про науковців-смертників. Але радянський глядач (особливо жіноча аудиторія) сконцентрував свою увагу на любовній лінії цього чудового фільму, а головна його ідея – ціна людського життя, на превеликий жаль, була проігнорована.

Через велику кількість жертв та руйнівні наслідки Чорнобиль часто викликає асоціацію з війною, як і самі поняття та визначення, породжені цим лихом – «Післячорнобильське покоління», «Діти Чорнобиля» (порівняйте - повоєнне покоління, діти війни). А проблема переселенців із Чорнобильської зони Вам нічого не нагадує?
Суха статистика Чорнобильської катастрофи, як і статистика війни, не враховує горя окремо взятої людини, членів її родини, коханої тощо. Вона просто озвучує наступні дані – жертвами «мирного атому» стали понад три з половиною мільйона людей, з яких півтора мільйона – діти. Одні зразу прийняли мученицьку смерть, інші назавжди залишилися каліками, інвалідами, невиліковно хворими. Фактично ті чи інші проблеми зі здоров’ям мають всі, хто мав нещастя народитися після Чорнобиля, ставши мимоволі представником «післячорнобильського покоління» з відповідними наслідками. Свого часу увесь світ був шокований результатами досліджень японських вчених, які довели, що кожне нове покоління, народжене після Чорнобиля, буде хворішим за попереднє, окресливши тим самим досить сумні перспективи для людства. Тож не треба дивуватись, що незмінною та страшною тенденцією залишається зростання кількості захворювань щитовидної залози, онкологічних захворювань, алергічних проявів тощо.
Доречи, автор цих строк, як і деякі члени його родини, теж «отримав задоволення» відчути на собі «відлуння Чорнобиля» у вигляді загострення хронічної хвороби.

Не слід забувати також про страшні згубні наслідки Чорнобильської катастрофи для української флори і фауни, що знайшло, зокрема, свій прояв у незворотних мутаційних процесах. Воно й не дивно! Адже тільки на півночі України радіацією було забруднено понад п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів земель, внаслідок чого відбулася масова загибель хвойних рослин, мікроорганізмів, що мешкають у ґрунті, ссавців, втрата у рослин і тварин репродуктивної функції, особливо в зоні підвищеного опромінення на відстані 20 – 30 кілометрів від ЧАЕС. Тож не випадково, вчені, експерти та небайдужі представники різних організацій з багатьох країн світу, намагаються привернути увагу до невирішених чорнобильських проблем, прогнозуючи катастрофічні наслідки планетного масштабу.

Наразі важливо усвідомлювати, що Чорнобиль це невід’ємна складова нашого життя, яка постійно нагадує про себе численними проблемами у долях мільйонів людей. Тому мета розгорнутої у Музеї мистецтв виставки як раз і полягає у тому, щоб засобами образотворчого мистецтва нагадати людям про жахливі події весни 1986-го року, змусивши вкотре замислитись над страшною ціною науково-технічного прогресу та застерегти від повторення подібних катастроф, які можуть привести до повного знищення людської цивілізації.

Ще однією назвою розгорнутої у музеї виставки до 31-ї річниці Чорнобильської катастрофи могла б стати назва роботи кіровоградського майстра Володимира Сливки – гобелен «Відлуння Чорнобиля», створена, доречи, у рік аварії на ЧАЕС.
Картина Леонтія Орлика «Вартовий» (1985) нагадує нам про подвиг пожежників – людей, що першими вступили у бій з Чорнобильським лихом. Приємно усвідомлювати, що і Кіровоградщина внесла вагомий внесок в ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС, пославши туди 20 тисяч своїх кращих синів і доньок – пожежників, медпрацівників, правоохоронців тощо. Це їм, героям і великомученикам, людство повинно бути завжди вдячним за своє спасіння.
Вражає картина Миколи Бондаренка «Трагедія Чорнобиля» (1994), яка красномовно ілюструє найгірший варіант розвитку подій внаслідок втрати контролю над «мирним атомом», показує зворотній бік науково-технічного процесу. Це – застереження, заклик бути пильними і не допускати пріоритету науково-технічних досягнень над моральним вдосконаленням людини та розвитком її свідомості.
Талановитим віддзеркаленням Чорнобильської зони як депресивного регіону є картина Володимира Плітіна «І впала зірка Полину» (2006), яка показує не тільки страшні руйнівні наслідки екологічної катастрофи, а й приреченість літніх людей, які залишилися жити у своїх домівках, відмовившись від переселення.
Не залишає байдужим і робота Володимира Чорного «Обличчя Чорнобиля» (2008) із серії «Українські трагедії», яка нагадує кадри військової хроніки, або сцену одного з американських фільмів про апокаліпсис. На темному фоні картини зображені люди у спецодязі, які вступили у двобій з бунтівним «мирним атомом», сліди руйнації, транспорт, що був залучений до ліквідації наслідків аварії та вивезення людей із забрудненої зони тощо. Цей твір є черговим застереженням для тих, хто надає перевагу науково-технічному прогресу над морально-духовним вдосконаленням людини та до сих пір не відмовився від бісівської ідеї стати «царем природи» замість того, щоб навчитися жити з нею у злагоді.

Олег Юрченко