Fotoinform

Торкатися даної теми в умовах нашого суворого сьогодення – справа складна і небезпечна, оскільки вже доводилось стикатися з цілковитим нерозумінням та, навіть, відверто агресивною реакцією з боку різних, часто - діаметрально протилежних таборів. Одні дуже болісно сприймають інформацію, що руйнує застарілі радянські міфи, інші запевняють, що слід вже забути про Другу світову війну у світлі сучасної московсько-української війни та проголошеної декомунізації. Тим більше, що ворог, фактично приватизувавши спільну перемогу колишніх народів Радянського Союзу проти нацистів, та відродивши неофашизм у московсько-азіатському форматі, використовує цю тему в рамках ідеологічної війни проти православної України, намагаючись дискредитувати останню в очах світової спільноти та й самих українців, переважна більшість яких, розчарувавшись у власній країні, відверто стала на шлях державної зради. 

Що залишається роботи в такій ситуації історику? Тільки одне – бути об’єктивним, дотримуючись загальновідомої тези, що «істина – жінка примхлива, яка любить лежати тільки посередині!». Адже мета подібного роду виставок залишається незмінною за будь яких умов - віддзеркалення у світлі новітніх досліджень героїчних, і одночасно - трагічних сторінок нашої історії, патріотичне виховання молоді на прикладі тих, хто врятував людство від «коричневої чуми», застереження від повернення тоталітаризму і неофашизму, що несуть в собі загрозу чергової світової війни з метою перерозподілу сфер впливу. Чи варто нагадувати, наскільки це актуально наразі, коли, на думку багатьох експертів, ми вже знаходимось у стані Третьої світової війни через застосування бактеріологічної зброї, що навіть локальну війну на сході країни відсунуло на другий план.

Особливо актуальним і логічним звернення до теми Другої світової війни стає напередодні 8-9 травня, коли прояви так званого «победобесия» на теренах Четвертого Рейху та серед місцевих малоросів досягають свого апогею на рівні «Можемо повторити!». Озвучуються агресивні плани захоплення Києва, Варшави, та навіть Берліна, і це замість того, щоб рятувати Сибір від китайської окупації! В черговий раз ми почуємо про те, що війну виграла «нація переможців» - мокші, мордва, буряти, якути, чукчі, нанайці, удмурти тощо. Прибалтам, українцям, грузинам та іншім нелояльним до Москви народам місця у цьому славетному переліку, як завжди, не знайдеться. Кремлівською пропагандою їм відведена інша роль – «зрадників», «посібників ворога», «фашистів», «карателів» тощо. Причому особливою «любов’ю» тут користуються саме українці, які наразі за ступенем ненависті з боку московітів обійшли навіть американців! Ну чим не привід для гордості? Тим більше, що це об’єктивна інформація, що базується на соціологічних опитуваннях. Ось вам і «один народ».

Але факти – річ вперта і незаангажовані наукові дослідження вже давно довели, що незаперечним лідером зі зрадництва у Другій світовій війні були саме росіяни (понад півмільйона), на другому місці – народи Середньої Азії (Мусульманський легіон), на третьому місці – народи Кавказу. «Ворог Кремля № 1», тобто – Україна, посідає лише четверте місце, і це враховуючи масштаб території, чисельність населення та шалену лють до червоних внаслідок терору, знищення еліти нації, геноциду 1932-1933 років тощо. Загальновідомо, що у лавах радянської армії та військово-морського флоту воювало понад 7 мільйонів українських бійців, кожен другий з яких загинув, а кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом. Загальна кількість загиблих українців становить від 8 до 10 мільйонів, а це - кожен шостий українець. Більшість радянських фронтів у тій війні очолювали знову ж таки українці, по кількості нагороджених та тих, хто отримав звання Героя Радянського Союзу українці посідали друге місце. Багато також досліджено і написано про антифашистську боротьбу бійців УПА, діяльність підпілля ОУН у різних (не тільки західних) регіонах України, та багато іншого, що безжально руйнує радянські міфи.

Взагалі важко зрозуміти, чому кремлівські пропагандисти вибрали саме Другу світову війну для свого щорічного шабашу, адже ґрунтовні дослідження відкривають страшну картину тієї справжньої ціни, яку заплатив радянський народ за перемогу над нацизмом. Деякі історики стверджують, що на одного вбитого на Східному фронті ворога припадає як мінімум 10 радянських хлопців. З’явилась і більш об’єктивна цифра спільних втрат радянських прикордонників, військових та партизан – близько 25 мільйонів чоловік. Після цього навіть визначена офіційним Києвом загальна кількість загиблих з боку СРСР - 28 мільйони, викликає лише гірку іронію.
Не можна серйозно сприймати і заявлену офіційною Москвою кількість тодішніх радянських військових втрат на рівні 8,5 мільйона, оскільки аналогічні втрати тільки однієї України за останніми дослідженнями склали 7 мільйонів. А скільки поховано у 28 тисячах відомих та багатьох невідомих братських могилах? Цього вже ніхто і ніколи не узнає. А куди зараховані 157 тисяч червоноармійців і командирів, що стали жертвами смертних вироків, виконаних радянськими каральними органами?
Мабуть невипадково «останній російський імператор» Йосип Сталін заборонив святкувати 9 травня як День Перемоги, чудово розуміючи, що такою ганебною перемогою хизуватися не можна, і тільки через 20 років ця тема зазвучала досить потужно, але, зрозуміло, у виключно радянському форматі.

Ну а для нас, українців, 8-9 травня – це привід замислитися над наслідками тоталітаризму, імперіалізму, фашизму, вшанувати славетних трударів війни за нашим християнським звичаєм, що немає нічого спільного з бісівськими «танцями на кістках».

А для обласного художнього музею це ще й чудовий привід презентувати картини відповідного тематичного спрямування зі свого фондового зібрання - Тетяни Яблонської «Ми з Берліну», Олександра Логвинюка «Травень 1945-го» (1985), Фелікса Полонського «Повернення» (2008).

Вони створюють емоційний контраст, оскільки на одних – радість від здобутої перемоги та зустрічі з співвітчизниками, рідними, близькими, на іншій - горе від побачених руїн і невідомої долі рідних. Частину експозиції складають роботи, присвячені темі пам’яті – «Бійці згадують» (1973)

Володимира Волохова, «Спогади» (1976) Любові Кир’янової, «Ветерани» (1982) Миколи Бондаренка та «Портрет батька» Степана Ніколенка.

Олег Юрченко