Fotoinform

Дуже довгим, важким і кривавим виявився шлях українського народу до реалізації багатовікової мрії мати власну державу та бути господарем на своїй землі. Деякі історики взагалі вважають, що за всіма розрахунками та законами елементарної логіки українці, як нація, вже давно повинні були припинити своє існування. Але вони неймовірним дивом вижили і, не залишаючи своїх євроінтеграційних прагнень, викликають шалену лють наших споконвічних ворогів, які увібравши в себе усе найгірше від Радянського Союзу і Золотої Орди, уперто тягнуть людство у прірву Третьої світової війни.

Новітній етап державотворчих процесів в Україні пов'язаний з ганебним фіаско Радянської імперії, внаслідок чого усі колишні її складові отримали можливість стати на шлях розбудови власної держави. Для України першим вагомим кроком у даному напрямку стало прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про Державний суверенітет України. Одночасно була ухвалена постанова про відзначення в цей день свята, яке отримало назву День проголошення Незалежності України. 19 серпня 1991 року у Москві консервативне угруповання КПРС здійснює спробу державного перевороту, який вдається швидко придушити. Зрозуміло, що це тільки прискорило державотворчі процеси в колишніх радянських республіках та остаточний крах СРСР. Так відповіддю з боку Києва стало прийняття депутатами українського парламенту 24 серпня 1991 року Акту проголошення Незалежності України, в якому зазначалось наступне: «Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення». Цей доленосний для України документ було закріплено проведенням 1 грудня 1991 року республіканського референдуму, за результатами якого незалежність нашої держави підтримала приголомшлива кількість виборців - 90, 92%, а 24 серпня згідно постанови Верховної Ради України від 20 лютого 1992 року стало Днем Незалежності України.

Але на превеликий жаль, свобода, що досягається так легко, часто стає оманливою. Більшість українців сприйняли її на шквал манни небесної, не розуміючи, що задарма нічого не дається. Самозаспокоєність, недалекоглядність, ігнорування зовнішньої і внутрішньої небезпеки, «толерантне» ставлення до «п’ятої колони», радянської атрибутики та символіки, інфантильність у питаннях проведення українізації, декомунізації, вступу до НАТО і Євросоюзу, нерозуміння важливості сильної боєздатної армії, готової оперативно реагувати на будь які прояви зовнішньої агресії та багато іншого, що дало привід ворогу вважати нас легкою здобиччю, а пізніше, після провалу бліцкригу, взяти реванш, спираючись на ту ж саму «п’яту колону», яку ніхто навіть не намагався знищити.
Як це не жахливо звучить, але саме новітня російсько-українська війна (2014-?) дала поштовх в Україні тим процесам, які вже давно відбулися в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, країнах Балтії та інших адекватних державах. Набувають обертів заходи з декомунізації суспільства, люди дуже важко, але все ж таки поступово відходять від радянського гіпнозу, все частіше орієнтуючись на загальноєвропейські цінності та повертаючись до такої природної для нас, слов’ян, православної ідеології і моралі. І все це сміливо можна назвати, нехай і запізнілим, відродженням нації, що створює відповідні перспективи на майбутнє, адже як стверджує загальновідоме прислів’я – «Краще пізно, ніж ніколи».
Шкода тільки, що за все це доводиться платити кров’ю кращих синів і доньок нашого народу, чия загибель від рук агресора остаточно поховала міф про братерство двох таких різних народів, в жилах одного з яких тече кров славетних козаків, а іншого – кров воїнів Чингізхана та Батия.

Тож не може не тішити у світлі останніх подій шалений попит з боку суспільства на вітчизняну історію, міфологію, автентичність, народні традиції, звичаї тощо, які наразі активно висвітлюються в сучасному українському кіно, літературі, театральному мистецтві тощо, ну і зрозуміло – у форматі художніх виставок на зразок відкритої в Музеї мистецтв до Дня Незалежності України, яка засобами образотворчого мистецтва наглядно ілюструє те, що є безцінним для кожного справжнього українця і що варто боронити від ворога за будь яких обставин.

На виставці представлені твори двадцяти членів обласної організації Національної спілки художників України. В центральній частині експозиції представлений триптих Анатолія Шаповалова «Козацька Голгофа» (1991), що є яскравим відображенням трагічних та героїчних сторінок української історії. Справжньою одою українській природі стали роботи його брата Сергія Шаповалова «Верби над річкою» (2007), «Польові ромашки» (2008) та «Польові квіти» (2010), голови Кіровоградської обласної організації Національної спілки художників України Андрія Хвороста із серії «Дороги степів» - «Золотий колос», «Сонячні квіти», «Зустріч з лісом» (2021), Олександра Демиденка «На світанку. Войнівка» (2012) і «На Синюсі» (2018). Унікальну українську автентичність та етнокультуру презентують картини Людмили Демиденко «Юність» (2018) і «Портрет українки» (2020), Ольги Коломієць «Парад» (2012), Марії Ачкасової «Думи мої, думи..» (2008). Ілюстрацією звернення до вітчизняної історії давніх та сучасних часів стали роботи Володимира Плітіна «Кров – не водиця, дай води напитися» (1992), Фелікса Полонського «Василь Стус» (2015), Андрія Надєждіна «Ангелів кулі не минають» (2015). Окрасою виставки стали також картини Любові Кир’янової «Політ з янголом-охоронцем» (2004), Анатолія Кімнатного «Музей мистецтв» (2020-2021) та інші твори, що розкривають неповторну індивідуальність кожного майстра пензля.

Родзинкою відкриття виставки стала відеопрезентація «Україна у просторі та часі», створена Державним архівом Кіровоградської області на основі архівних та інших матеріалів, наданих обласними бібліотечними та музейними закладами культури. Презентувала документально-художньо історичний фотонарис співробітниця архіву Тетяна Гончарова. Мистецький напрямок, основу якого склали твори з фондової збірки Музею мистецтв представлено у розділі «Палітра української державності».

Олег Юрченко