Fotoinform

Мова йде про урочище Бабин Яр на північно-західній околиці Києва, перша згадка про яке датується ще 1401 роком, коли володарка цієї землі, жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У ХV-ХVІІ століттях ця територія згадується також як урочище Бісова баба, або – Шалена баба. У часи «комуністичного раю», за свідченнями очевидців, тут ховали жертв Голодомору 1932-1933 років.
Але для широкого загалу Бабин Яр асоціюється в першу чергу з місцем масових розстрілів радянських громадян під час німецької окупації Києва 1941-1943 років. Адже жертвами цієї братської могили стали понад 100 тисяч людей досить широкого соціального та політичного спектру – мирне населення (значна частина якого – жінки та діти), священнослужителі і монахи, представники української інтелігенції, радянські військовополонені, працівники радянського партапарату, підпільники, члени Організації Українських Націоналістів, заручники, «саботажники», порушники комендантської години, а також люди, які згідно расової ідеології ІІІ Рейху, підлягали ліквідації за етнічною ознакою – євреї, цигани тощо. Доречи, перші страти почалися ще 23-24 вересня 1941 року, жертвами яких стали саме цигани.
Найбільш масштабні розстріли відбулися 29-30 вересня 1941 року, коли лише за два дні було страчено майже 34 тисячі євреїв (за весь час окупації – 40 тисяч євреїв). До сих пір залишається загадкою, чому євреї покірно виконували вказівки німецької окупаційної влади з’явитися на місце збору з речами, навіть не намагаючись порушити цей наказ, втекти, піти у партизани, підпілля тощо. Що це? Нерозуміння того, що відбувається? Покора долі? Пацифізм, як специфіка національної релігії та філософії? Чому у Києві врешті решт не відбулося єврейське повстання на зразок повстання у Варшавському гетто? Навіть сьогодні важко дати вичерпну відповідь на ці питання.
Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч з ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва 6 листопада 1943 року. Так, скажімо, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і офіцерів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року – трьох футболістів київського «Динамо», що дало привід для створення після війни легенди про «матч смерті». Насправді причина розстрілу футболістів більш прозаїчна – усі троє були членами НКВС. Красномовним є і той факт, що протягом 1941-1943 років у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН, серед них – відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком.
Жахливим проявом фашистської індустрії масового знищення людей стало те, що до Бабиного яру постійно курсували так звані «душогубки» - спеціальні машини, обладнані таким чином, щоб спрацьовані бензинові випари потрапляли до кузова, у якому перебували люди. За кілька хвилин руху машини у кузові залишалися бездиханні тіла. У 1943 році ця «машина смерті» прибувала до Яру у середньому чотири рази на тиждень.
Залишаючи в 1943 році Київ німці намагалися знищити сліди своїх злочинів, розуміючи, що рано чи пізно доведеться відповідати за скоєне. За свідченням очевидців, близько 300 полонених у кайданах під керівництвом нацистів відкопували трупи у для спалення їх у печах, які було споруджено на території Бабиного Яру з надгробків та огорож єврейського кладовища. Попіл від спалених людей відправляли залізницею як добрива для підвищення врожайності полів Німеччини. Збереглися спогади мешканців міста і про специфічний смердючий запах від спалених тіл, який стояв над Києвом ще декілька тижнів, та більше того – настільки вкарбувався в людську пам'ять, що, навіть через десятиліття після закінчення війни, багато киян не могли їсти жарене м'ясо.
Щодо загальної кількості знищених у Бабиному Яру, то у різних публікаціях вона коливається від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. Але загальноприйнятою вважається вже зазначена вище цифра в близько 100 тисяч осіб, яка доречи була вперше озвучена в 1946 році на Нюрнберзькому процесі згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.
Тривалий час так звана радянська влада замовчувала трагедію Бабиного Яру, адже перед війною поруч з ним існували табори Червоної армії, де катували і знищували без суду і слідства тисячі невинних людей. Можна згадати і Биківню, яку часто справедливо називають радянським Бабиним Яром, де на території в 5 гектарів розміщувалась зона кладовищ закатованих НКВС людей. І лише після масового стихійного мітингу 29 вересня 1966 року з нагоди 25-річчя трагедії за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні.
На сьогодні у Бабиному Яру та поблизу нього встановлено 25 пам’ятників, зокрема: (Інформація за Вікіпедією)
1. Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру (відкритий 2 липня 1976 року); 2. Пам'ятник розстріляним євреям у вигляді менори (встановлений 29 вересня 1991 року, у 50-ту річницю першого масового розстрілу євреїв); 3. Дерев'яний хрест у пам'ять про 621 розстріляного члена ОУН (встановлений 21 лютого 1992 року, у 50-ту річницю розстрілу Олени Теліги та її соратників); 4. Хрест на місці розстрілу 6 листопада 1941 року архімандрита Олександра Вишнякова та протоієрея Павла за заклики до спротиву німецьким окупантам (встановлений у 2000 році); 5. Православний храм на честь іконі Божої матері «Всіх скорботних Радість» у Бабиному Яру; 6. Пам'ятник розстріляним у Бабиному яру дітям (відкритий 30 вересня 2001 року біля виходу зі станції метро «Дорогожичі»); 7. Камінь на місці, де передбачалося збудувати єврейський меморіальний центр (закладений 29 вересня 2001 року, у 60-ту річницю першого масового розстрілу євреїв); 8. Пам'ятник жертвам нацизму біля перетину вулиць Дорогожицької та Оранжерейної, з символічним зображенням концтабору та написами «Пам'ять заради майбутнього» і «Світові, знівеченому нацизмом». Апостроф у слові «Пам'ять» зроблено у вигляді латинської літери «u» («українці») зі штампом «Ost» («остарбайтери») (встановлений у 2005 році); 9. Три могильних насипи над урвищем з чорними металевими хрестами, встановленими невідомим автором. На одному з хрестів напис: «И на этом месте убивали людей в 1941. Господи упокой их души»; 10. 1 грудня 2009 року відкрито пам'ятник підпільниці, Герою України Тані Маркус на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги.

Чудовим проявом пам’яті про великомучеників Бабиного Яру стала також Симфонія № 1 «Бабин Яр», написана у 1945 році українським композитором і диригентом єврейського походження Дмитром Клебановим. Симфонія пронизана єврейськими мотивами, а її фінальна частина нагадує єврейська поминальну молитву. Щоправда спочатку симфонія була заборонена, а її автора відсторонили від посади Голови Харківської організації Спілки композиторів і на довгі роки відсунули присвоєння йому звання професора. Симфонію виконали у Києві лише у 1990 році, коли Клебанова вже не було в живих.
Про Бабин Яр знято декілька фільмів, зокрема – «Бабин Яр. Уроки історії» (1981) та «Бабин Яр. Правда про трагедію» (1991).
Не відстають у вшануванні пам’яті жертв Бабиного Яру і майстри пензля, присвячуючи цій темі свої художні твори. Серед таких небайдужих до трагічних сторінок нашої історії митців – член Національної спілки художників України Фелікс Михайлович Полонський, чия робота з красномовною назвою «Волаючий попіл» (1991) презентується в обласному художньому музеї і є чудовим проявом пам’яті та скорботи за невинно убієнними, а також приводом до серйозних роздумів про ціну імперських амбіцій окремих політиків.

Приємно усвідомлювати, що на сьогодні тема вшанування жертв нацистського, як і більшовицького режиму, відбувається на належному рівні, що свідчить про розуміння ідентичності червоного і коричневого фашизму та сприйняття власної історії через призму такої природної для нас православної ідеології, для якої тема пам’яті за невинно убієнними є дуже важливим морально-етичним фактором.
Адже данина минулому - то вагомий крок у майбутнє.

Олег Юрченко –старший науковий співробітник відділу  науково-просвітницької роботи Кіровоградського обласного художнього музею