Fotoinform

Володимир Винниченко – постать неоднозначна і суперечлива, навколо якої до сих пір точаться палки дискусії та лунають абсолютно протилежні судження. Він народився у нашому місті Єлисаветграді 16 липня (за старим стилем) 1880 року. Вже з дитинства проявилися потяг до навчання, самовдосконалення та загострене почуття справедливості, що в кінцевому рахунку сформувало його бунтарський характер та своєрідне світоглядне бачення, яке підпадає під визначення «революційний романтизм».

          З 1890 по 1899 рік Винниченко навчається у Єлисаветградській чоловічій гімназії, а в 1901 році вступає на юридичний факультет Київського університету святого Володимира, де одразу поринає в революційну діяльність, ставши членом Української студентської громади та Революційної української партії (РУП). За дорученням останньої веде відповідну агітацію серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, що завершується для нього арештом, виключенням з університету та ув’язненням до одиночної камери Лук’янівської в’язниці міста Києва, звідки він тікає.
Подальший життєвий шлях Володимира Винниченка характерний для всіх тогочасних бунтарів – арешти, дисциплінарний батальйон, втечі, еміграція. За кордоном він разом із Михайлом Грушевським видає часопис «Промінь», активно займається літературною діяльністю, завдячуючи якій стає широко відомим і популярним, адже появу його перших творів вітали навіть Іван Франко і Леся Українка. Ще у 1902 році в журналі «Київська старина» з’являється його перше оповідання «Сила і краса», що мала неабиякий успіх. Пізніше Винниченко стає автором одного з перших утопічних романів «Сонячна машина» (1922-1924), який започаткував новий напрямок в українській літературі. Що ж підкупало в його творах? Простота, щирість, саркастичне висміювання тогочасних суспільних хвороб та людських недоліків. А ще - свята віра в ідеальну людину, так званих «позитивних реформаторів», які прийдуть і вилікують хворе суспільство.

Ідеалізм і романтизм самого Володимира Кириловича проявились досить яскраво на політичному поприщі, а їх наслідки повинні стати суровим уроком для сучасних «миротворців» в умовах чергової агресії проти України з боку сусідньої московської держави. Адже йому судилося стати учасником державотворчих процесів 1917-1918 років, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР, членом Центральної Ради, очолювати Генеральний секретаріат і бути генеральним секретарем внутрішніх справ. Але пацифізм, неприйняття фізичного насильства, нерозуміння значення сильної боєздатної армії, функції якої він переклав на міліцію, в кінцевому рахунку призвели до роззброєння України та перетворення її на легку здобич для агресора. Трагедія під Крутами, переслідування «миротворцями» українських державників-самостійників, в першу чергу – творця української армії та ідеолога української державності Миколи Міхновського. Врешті решт – реалізація плану Троцького-Леніна по усуненню гетьмана Скоропадського та створення Директорії на чолі з пацифістом Винниченком, що призвело до хаосу, отаманщини, махновщини, втомившись від яких чимало українців радо зустрічали Червону армію! Вам це нічого не нагадує?

І навіть опинившись в еміграції Винниченко залишається невиправним ідеалістом і романтиком, донкіхотство якого красномовно засвідчує тритомна мемуарно-публіцистична праця «Відродження нації», яка, щоправда, є цікавим джерелом для вивчення тодішньої епохи, його намагання поєднати комуністичну і націоналістичну ідеології шляхом створення відповідної гібридної партії, наївні спроби порозумітися з більшовиками, чому не допомогли навіть його звернення до «класово несвідомої інтелігенції» із закликом «переходити на позиції комунізму». Зазнала фіаско і його ідея об’єднати розрізнені емігрантські групи, адже він не враховував специфіку їх політичних переконань, керуючись тезою про «всесвітнє братерство».

І все ж таки доля була прихильна до українського романтика. Він уникає червоного терору і подальших переслідувань НКВС і веде досить насичене життя за кордоном. Активно займається літературною діяльністю. Його п’єси перекладаються на німецьку мову і ставляться в театрах Німеччини, інших європейських країн та, навіть, в Україні. Друкуються і перекладаються його романи. На екранах Німеччини з 1921 року показують фільм «Чорна пантера», співавтором сценарію якого був саме Винниченко.
І навіть потрапивши в розслаблюючу атмосферу півдня Франції він не припиняє плідно працювати на літературній ниві, паралельно реалізуючі себе в якості художника та створивши десятки живописних творів, які наразі в Україні зберігаються в Національному художньому музеї та Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України. А ось його романтизм і пацифізм не похитнуло навіть перебування у німецькому концтаборі за відмову співпрацювати з нацистами, адже і після цього він продовжує закликати до загального роззброєння та мирного співіснування всіх народів.
Помер Володимир Кирилович 5 березня 1951 року в своєму чудовому мікросвіті і творчій лабораторії – затишному французькому місті Мужені.

Повернення спадщини Винниченка на батьківщину розпочалося з ініціативи професора Григорія Костюка та Української Вільної Академії Наук у США. В 1958 році архів митця було перевезено із Франції в Нью-Йорк і здано на тимчасове зберігання в архів Російської та Східноєвропейської історії Колумбійського університету. Згідно із заповітом вдови Розалії Яківни спадщина Винниченка переходила в повне розпорядження Академії з умовою, що коли Україна стане вільною і демократичною державою весь архів має бути переданий їй безкоштовно.
В травні 2000 року Українська Вільна Академія Наук у США передала через тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Ющенка та Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Національної Академії Наук України 89 одиниць збереження: оригінальні олійні картини, акварелі, альбоми з рисунками, а також 14 картин інших художників, що належали родині письменника. Картини митця, відреставровані художником Корчинським, вперше експонувалися в Україні в 2001 році в Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди 50-х роковин із дня смерті митця. В 2002 році УВАН передала Інституту літератури ще десять картин. І після реставрації вони експонувалися в Музеї книги і друкарства України в 2005 році на виставці, присвяченій 125-річчю від дня народження художника. А в 2006 році Українським фондом культури була організована виставка картин Винниченка, приурочена 55-роковинам із дня його смерті.

Наразі малярська спадщина Володимира Кириловича в Україні нараховує 100 картин і чотири альбоми з акварелями і рисунками тушшю, олівцем, вугіллям та охоплює хронологічні межі з 1925 по 1939 рік. Ще за життя Винниченка його твори експонувалися на виставках у Львові, де одержали високу оцінку відомих мистецтвознавців і художників, зокрема - Марії Келлер, яка зазначила: «Перше, що вражає у творчості Винниченка, - це надзвичайне багатство фарб. Пейзажі, квіти, «інтер’єри» просякнуті світлом і неначе прозорі. Його червоні та жовті тони мають безліч відтінків і заглиблюються, і збагачуються контрастовими плямами рідкісних, темних тонів. Винниченко закоханий у фарби. Він бавиться ними, як дорогоцінним камінням, і знаходить з надзвичайною легкістю чимраз нові кольорові багатства». Віддав належне творчості друга і Микола Глущенко: «Не маючи високого професійного знання, Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями». Свого часу Володимир Кирилович був одним із засновників «Артистичної секції», створеної в квітні 1929 року при Українській громаді в Парижі. Брав уроки малювання, організовував художні виставки, причому вагомий вплив на його творчість мала саме паризька мистецька школа «Еколь де Парі». Винниченко багато часу проводив за мольбертом на французькому півдні в Сен-Рафаелі, малював натюрморти й пейзажі, передаючи фактуру предметів, краєвидів, овочів, фруктів, дерев густими енергійними мазками, копіюючи певним чином манеру виконання експресивного Миколи Глущенка – свого друга, талановитого художника і розвідника, якому в 1924 році допоміг організувати першу персональну виставку в Берліні.

Розгорнутий в Музеї мистецтв виставковий проєкт «Малярська спадщина Володимира Винниченка» - вдруге відкривається на його батьківщині, у рідному місті. У 2010 році до 130 - річчя Володимира Кириловича в стінах тоді ще Кіровоградського обласного художнього музею відкривалася спільна виставка п’ятьох інституцій: нашого музею, Національного художнього музею, Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук України, Кіровоградського обласного краєзнавчого музею та державного архіву Кіровоградської області. Цей проєкт до 140 - річчя нашого видатного земляка розкриває його саме як художника, презентуючи 19 робіт, які знаходяться на тимчасовому збереженні в Національному художньому музеї України, написаних олійними фарбами в 1929-1939 роках – «Паризьке передмістя» (1928), «Портрет дружини» (1929), «Білий натюрморт» (1930), «Квіти в бібліотеці» (1931), «Краєвид Мужена» (1932), «Прогалина в лісі» (1934), «Краєвид із Закутка» (1937), «Фрукти й городина» (1939) та інші. Частина представлених картин написана художниками-друзями: Миколою Глущенком «Любовна пара», А.Сологубом «Портрет Володимира Винниченка», С.Мако «Портрет Володимира Винниченка», С.Зарицькою «Дві жіночі постаті» тощо. Виставку доповнено експонатами з фондів Музею мистецтв, макетами медалей, скульптурної композиції та документально-архівними матеріалами.

Тож хочеться сподіватися, що презентований виставковий проєкт викличе зацікавленість у шанувальників образотворчого мистецтва та небайдужих до української історії, яку важко уявити без колоритної постаті Володимира Кириловича Винниченка.

Олег Юрченко