Fotoinform

З боку музею це стало черговим проявом розпочатої ще у 2014 році системної роботи з висвітлення подій сучасної російсько-української війни, вшанування полеглих українських героїв та віддзеркалення сатанинської сутності московського фашизму, здатного тільки нищити усе, до чого дотягнуться його криваві та ненажерливі пазури.

Дотик до трагічної долі Маріуполя та його драмтеатру внаслідок російської агресії є дуже болісним, але вкрай необхідним для нас, адже це місто стало біллю та гордістю для кожного українця, зразком непереможного козацького духу, символом незламності та жертовності захисників міста Марії, в першу чергу - бійців легендарного полку «Азов», загиблим героям якого була присвячена виставка «Моє серце – сталь, моя кров – Азов!», презентована в грудні 2022 року саме в «Залі Пам’яті».

Красномовним доказом того, що події новітньої російсько-української війни висвітлювались музеєм ще до повномасштабного вторгнення ворога, є те, що вже у 2016 році в його стінах була презентована виставка «Маріуполь на межі» в рамках всеукраїнського патріотичного мистецького проєкту «У нас єдина доля – ім’я їй Україна», автором якого став художник з Івано-Франківська Петро Грицюк. На виставці були представлені роботи педагога і художниці із Донецька Ганни Торкаєнко та художниці з Маріуполя Олени Украінцевої.

Після повномасштабного вторгнення ворога робота музею у напрямку створення літопису новітньої війни набула подальшого розвитку. Тільки у співпраці з Маріупольським краєзнавчим музеєм та Центром підтримки переселенців «ЯМаріуполь» в особі куратора з питань культури Центру Олени Прохорової було реалізовано ще чотири дотичних до Маріуполя виставкових проєкта - «Зруйнована, але не знищена…» про грецьку культурну спадщину українського Приазов’я, «Вписані в історію. Зруйновані війною» про спотворене агресором архітектурне обличчя міста Марії «Драмтеатр. Душа Маріуполя», як рефлексія на жахливу трагедію 16 березня 2022 року та «Портрети Маріуполя» з красномовними розповідями про долю людей, які отримали нагоду оцінити усі «принади» так званого «Руського миру», який аж ніякого відношення до Київської Русі немає.
На превеликий жаль, Маріупольський драматичний театр став жахливим символом сучасної війни не тільки в Україні, а й в усьому світі, і коли наразі кажеш «Драмтеатр», то ніхто вже не запитує, про яке саме місто йде мова. 16 березня 2022 року назавжди стало чорною датою в історії Маріуполя та його театру, адже саме в цей день російський літак скинув авіаційну бомбу на будівлю театру, де переховувалось близько тисячі людей, переважно – жінки, діти, люди похилого віку. Перед будівлею і позаду неї на асфальті білою фарбою був нанесений добре помітний напис «Діти», але ворога це не зупинило. Точна кількість загиблих там людей невідома і досі. Масштаб трагедії неймовірно великий ще й тому, що театр був серцем культурного життя міста, головною архітектурною прикрасою, умовним центром Маріуполя, орієнтиром для місцевих та туристів. Саме біля драмтеатру маріупольці святкували День міста, Новий Рік, проводили фестивалі і концерти, гуляли сім’ями, годували голубів, призначали побачення, полюбляли фотографуватися у будь яку пору року з різних ракурсів, писати з нього картини і навіть присвячувати йому вірші. Особливо красиво театр виглядав у темний час доби, або взимку завдяки добре організованому підсвічуванню.

Необхідно зазначити, що згідно радянського законодавства 1950-х років лише обласні центри мали право на будівництво власного театру. І тільки завдяки чисельним клопотанням, наполегливості жителів міста та місцевого керівництва був отриманий дозвіл на будівництво театру, але під назвою «Донецький обласний драматичний театр», і тільки в дужках було зазначено - «місто Маріуполь». Авторами проекту стали київські архітектори Малишенко і Крилова, а почалося будівництво у 1956 році на місці зруйнованого більшовиками храму святої Марії Магдалини. Театр було побудовано за зразком Полтавського обласного театру, у стилі монументального класицизму, з великою кількістю ліпних декоративних елементів та глядацькою залою на 800 місць. Об’єм будівлі становив 37 тис. м3. Її центральну фасадну частину прикрашала скульптурна композиція, в якій чільне місце відводилось основним працівникам Приазов’я - металургам і хліборобам.
2 листопада 1960 року відбулося урочисте відкриття театру виставою за п’єсою Арбузова «Іркутська історія», першим головним режисером тоді став Петро Вєтров. Як і у випадку з нашим містом, площа біля театру отримала назву «Театральна» і стала центром родинного відпочинку, культурних подій, фестивалів та інших розваг. Вже у 1970-х роках Маріупольський театр набуває неофіційного статусу одного з найкращих драмтеатрів України, чому сприяла активна гастрольна діяльність та підкорення столиць радянських республік – Києва, Баку, Риги, Таллінна, Вільнюса, Мінська. 28 грудня 1983 року будівлі драмтеатру було надано статус пам’ятки архітектури місцевого значення. А вже за часів незалежної України, 12 листопада 2007 року, наказом Міністерства культури і туризму, театру було присвоєно цілком заслужений статус академічного.

До повномасштабного вторгнення ворога на сцені театру грали непересічні особистості, 85% репертуару ставилося українською мовою. Театр мав величезний успіх серед місцевих та приїжджих шанувальників театрального дійства, а ще мав амбітні плани подальшого розвитку та вдосконалення. Зокрема у 2022 році планувалось відкрити сцену у фойє, де б відбувалось спілкування з глядачем. Там мали стояти столики з кавою, чаєм, печивом. На цій сцені хотіли показувати імпровізаційні вистави із залученням до дійства глядачів. Ще була ідея відкрити сценічний майданчик під сценою. Але всі ці плани перекреслила війна.

З перших днів повномасштабного вторгнення будівля драматичного театру стала унікальним осередком солідарності та найбільшим укриттям для маріупольців, адже станом на 5 березня 2022 року там перебувало понад 2000 людей, які залишилися без даху над головою. 15 березня театр покинуло близько 1000 осіб. Комендантом у театрі стала художниця зі світла Євгенія Забогонська, яка досконало знала будівлю, адже пропрацювала в ній двадцять років. Їй допомагав її чоловік і актор Сергій Забогонський. Вони записували тих, хто прибув до театру, але облік тих, хто покидав будівлю, не вівся. Ну а те, що сталося 16 березня 2022 року близько десятої години ранку, вже відомо усьому світові. Ворог скинув на театр, де перебувала велика кількість мирних людей, надпотужну авіаційну бомбу. Як наслідок – чисельні людські жертви та майже повністю знищена будівля Маріупольського драмтеатру, що стало однією з найбільших трагедій сучасної російсько-української війни.
Навіть здійснивши такий масштабний і ганебний злочин московіти залишились вірними собі. У липні 2022 року вони заявили, що в театрі загинуло всього 14 людей, а трупний запах виник через схований у приміщенні склад протухлої риби. Спочатку окупанти пообіцяли відновити театр, але імітуючи ремонтні роботи, просто замітали сліди свого злочину – заливали трупи людей бетоном, попередньо обробивши хлоркою.

Ну а далі, як вже повелося у цієї дикої орди з повною відсутністю емпатії, жалю та будь який моральних чеснот - танці на кістках і крові, у вигляді святкових концертів, вистав тощо на ще свіжій братській могилі. Але відновлення театру так і не відбулося і його вирішили знести. Тільки і залишився він в людській пам’яті як колишній культурний символ Маріуполя, а тепер – символ болю та пам’яті за загиблими маріупольцями.
Ось чому наразі важко переоцінити значення виставкових проєктів, які дають нам можливість знову побачити цю унікальну архітектурну і мистецьку перлину - Маріупольський драматичний театр, раніше – на світлинах, а тепер, дякуючи Віталію Вискорко, у форматі макету з підсвіткою. Представлений макет-конструктор складається з гіпсових деталей і у зібраному вигляді повністю повторює архітектурний проєкт Маріупольського театру в співвідношенні 1:150. Необхідно зазначити, що пан Віталій зробив вже понад 50 макетів драматичного театру, які подорожують не тільки містами України, а й іншими країнами, будучи представленими в музеях, театрах тощо та нагадуючи про те, що Маріуполь – це Україна. Чернівці, Черкаси, Рівне, Луцьк, Кременчук, Румунія, Франція (Париж, Авіньйон, Альбервіль) – ось неповний перелік географії подорожі макету Маріупольського драматичного театру. Дуже важливо, що зазвичай по завершенню заходу його учасники вшановують хвилиною мовчання пам'ять загиблих під час ворожого підступного обстрілу театру 16 березня 2022 року та всіх тих, хто віддав своє життя за захист міста Марії.

Показово, що Віталій Вискорко не є маріупольцем, але, як вже було зазначено, це місто стало рідним для всіх українців. Тож популяризація Маріупольського театру уродженцем міста Рівне - це дуже символічний момент в умовах необхідності єднання усіх українців та в рамках реалізації загальновідомої концепції «Об’єднаємо Україну мистецтвом!». Цілком логічним стало підключення маріупольців до популяризації та гідної презентації цього проєкту в Україні та за кордоном. Не можна не відзначити в цьому контексті зусилля та активну участь маріупольця Ігоря Матюшина, який став фактично його піар-менеджером та представницю Маріупольського краєзнавчого музею Наталію Арусланову, яка під час чисельних презентацій розповідала присутнім про історію театру, його архітекторів, визначні події, що відбувались в його стінах, видатних акторів театру тощо. Це чудовий приклад небайдужості та щирого патріотизму не словами, а конкретними справами. Адже саме такі кроки допомагають протистояти ворожій пропаганді та формувати правдиве уявлення світу про нашу боротьбу.

Складовою презентованого проєкту стали також роботи донеччан та маріупольців, як з фондів Музею мистецтв, так і надані Центром підтримки переселенців «ЯМаріуполь». На них оживає місто Марії та його гордість – драматичний театр, як символ нашої незламності та віри у Перемогу

Олег Юрченко