Fotoinform

Небажання значної частини українського суспільства звертатися до трагічних сторінок нашої історії аби захистити себе від негативних емоцій є неприпустимим як з історичної, так і морально-етичної точки зору, і вкотре змушує осягнути прірву між громадянином та пересічним мешканцем. Тим більше, що Чорнобиль – це не тільки наша історія, уроків якої ми вперто не хочемо засвоювати. Ставши назавжди символом глобальної екологічної катастрофи ХХ століття, він промовисто нагадує про себе щодня численними проблемами в різних сферах життя та у долях мільйонів людей. Більше того, масштаби цієї трагедії настільки катастрофічні, а наслідки – жахливі, всеохоплюючі та довготривалі, що це дає гіркі підстави вважати нас усіх чорнобильцями.

Офіційна статистика вказує на те, що жертвами Чорнобиля стали понад три з половиною мільйона людей, з яких півтора мільйона – діти. Одні зразу прийняли мученицьку смерть, інші назавжди залишилися каліками, інвалідами, невиліковно хворими. Фактично ті чи інші проблеми зі здоров’ям мають всі, хто мав нещастя народитися після Чорнобиля, ставши мимоволі представником «післячорнобильського покоління». До сих пір незмінною та страшною тенденцією залишається зростання кількості захворювань щитовидної залози, онкологічних захворювань, алергічних проявів тощо.

Чорнобиль став також масштабною економічною, соціальною та демографічною катастрофою. Із найбільш постраждалих районів було виселено більше триста п’ятдесяти тисяч чоловік. Багато з них залишилося без роботи, втратили нажите роками майно, відчули себе зайвими. До того, ж в умовах агонії комуністичного режиму та поглибленням у Радянському Союзі економічної кризи, стосунки між місцевими жителями та переселенцями ставали відверто ворожими, зокрема – через конкуренцію за робочі місця.

Тому звернення до трагічних подій весни 1986 року в умовах відродження українського контексту вітчизняної історії є вкрай необхідним. Ми звертаємось до цієї болючої теми, щоб вкотре вклонитися до землі людям, які першими прийняли на себе удар «мирного атому» і ціною власного здоров’я, а часто – і життя, врятували усіх нас від неминучої загибелі. Ми вбачаємо в цьому не тільки свій громадянський обов’язок та потребу мислячої людини усвідомити причини і наслідки того, що відбулося, а й своє моральне право. Адже серед тих, кого прийнято називати ліквідаторами наслідків аварії на Чорнобильській АЕС було й чимало представників нашого степового краю – понад 20 тисяч пожежників, військових, медиків, правоохоронців, працівників різних цивільних професій, на долю яких випали важка праця та небезпечні випробування. Всі вони гідно виконали свій обов’язок, діючи так, як того вимагали наказ, обставини та моральні критерії. Невблаганно рідіють ряди цих чудових людей. Багатьох вже нема на цьому світі. Інші, борючись із тяжкими недугами, продовжують нелегку службу, стаючи для інших гідним наслідування прикладом сумлінного служіння своєму народові.
Тому наш священний обов’язок перед цими людьми - пам'ять і розуміння величі їхнього подвигу. А обов’язок держави – забезпечити гідне життя, медичне обслуговування та цивілізоване відношення до людей, без яких і самої цієї держави, і всієї нашої цивілізації вже б давно не було.

Тому мета розгорнутої в музеї експозиції, полягає в тому, щоб засобами образотворчого мистецтва нагадати людям про жахливі події весни 1986 року, змусивши вкотре замислитись над страшною ціною технічного прогресу та застерегти від повторення подібних катастроф, які можуть привести до повного знищення людської цивілізації.
Красномовною в цьому плані є картина Миколи Бондаренка «Трагедія Чорнобиля» (1994), яка наглядно ілюструє найгірший варіант розвитку подій внаслідок втрати контролю над «мирним атомом», показує зворотній бік науково-технічного процесу, закликає бути пильними і не допускати пріоритету науково-технічних досягнень над моральним вдосконаленням людини.
Картина Леонтія Орлика «Вартовий» (1985) нагадує про подвиг пожежників, які першими вступили у бій з Чорнобильським лихом, ставши, фактично, смертниками.

Атмосферу депресивного регіону талановито передано у картині Володимира Плітіна «І впала зірка Полину» (2006р.), оскільки вона не тільки показує згубні наслідки бунтівного «мирного атому» для природи, а й приреченість людей, що залишилися жити у своїх домівках, відмовившись від переселення. Ця робота піднімає одну з проблем, викликаних Чорнобилем, а саме - проблему зміни структури постраждалих районів, оскільки кваліфіковані робітники, люди зі схильністю до підприємницької діяльності, особливо молоді, виїжджали в інші регіони, залишаючи людей похилого віку. Тому логічним для цих районів є перевищення смертності над числом народжених, що тільки збільшує сприйняття регіону як небезпечного для проживання. Цей твір – красномовна ілюстрація депресивного регіону.

Повчальним експонатом виставки є також картина Володимира Чорного «Обличчя Чорнобиля» (2008) із серії «Українські трагедії». Люди у спецодязі, що першими вступили в бій з «мирним атомом», сліди руйнації, транспорт, що був залучений до ліквідації наслідків аварії та вивезення людей із забрудненої зони – все це створює асоціацію з війною, посилену загальним темним фоном картини. І в цьому – чергове застереження людству, яке врешті решт повинно зрозуміти, що війна з природою, бажання підкорити її, стати неодмінно «царем природи» - безглузді, приречені на фіаско, ведуть до масштабних екологічних катаклізмів, та, як наслідок, - до загибелі всього живого на землі. Вихід тільки один – пріоритет морально-етичного вдосконалення перед науково-технічним прогресом як запоруки встановлення гармонійних відносин людини з природою.

Олег Юрченко