Fotoinform

Наш обов’язок – навіки зберегти пам'ять про тих, хто став жертвою нацизму й комунізму. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року ми особливо болісно відчуваємо та усвідомлюємо вкрай високу ціну свободи, миру та безпеки.

Кращі сини і доньки українського народу знову, зі зброєю в руках, захищають наші кордони, свободу та право бути українцями. Ціною власного здоров’я і життя вони зупиняють та знищують ворога на всіх напрямках російської агресії.

Однак, шануючи сьогодні пам'ять загиблих у німецько-радянській війні варто не забувати, як і чому вона почалася.

22 червня 1941 року, попри таємну угоду про ненапад та тісну військово-економічну співпрацю між нацистською Німеччиною і комуністичним СРСР (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року), Німеччина атакувала радянські з’єднання, по усій лінії, чомусь спільного кордону. Згодом фронт простягнувся від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні. Тобто, до 1941року, два тоталітарні режими ділили сфери впливу у Європі, загарбуючи нові території незалежних держав. Кульмінацією такої співпраці та історичним фактом є окупація Польщі у вересні 1939 року, а також її поділ за попередньою домовленістю між «союзниками». Власне це і спричинило початок Другої світової війни 1939-1945рр. Німецько-радянська війна, як складова, і значна частина Другої світової війни тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. Її битви стали одними з найбільших у воєнній історії XX століття. Залежність обох воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів зумовила безкомпромісний, гранично-кривавий характер бойових дій на нашій землі. Через це Україна найбільше потерпала, як від нацистської агресії, так і від комуністичного режиму. Історик Тімоті Снайдер у своїй науковій праці влучно назвав українські території, «кривавими землями між Гітлером і Сталіним». Необхідно зазначити, що 22 червня 1941-го року дійсно стало знаковою датою в історії Другої світової війни, сплутавши карти багатьох тогочасних політичних гравців, перетворивши учорашніх ворогів на союзників, а союзників на смертельних ворогів. Адже саме цього дня почалася грандіозна битва між двома диктаторами Адольфом Гітлером та Йосипом Сталіним, кожен з яких прагнув світового панування і наполегливо йшов до своєї мети. Історики-ревізіоністи висувають версію щодо удару на випередження німецької армії, котрим було зірвано заплановану Сталіним наступальну операцію, внаслідок реалізації якої, більша частина Європи повинна була опинитись під московським контролем. У всякому випадку чисельні факти (скупчення радянських військ на кордоні, розміщення поблизу, аеродромів та механізованих частин, агітаційна робота серед солдат і офіцерів, підвезення обмундирування та топографічних карт, переміщення військово-особового складу і техніки на захід за матеріалами німецької розвідки тощо) підтверджують саме цю, абсолютно логічну версію. «Червоний імператор» мав у своєму володінні величезну країну з багатими природними ресурсами, промислову індустрію, чималу армію та радянських людей, готових вмерти за свого улюбленого вождя. Перемога здавалась такою близькою і легкою. У 1930-х роках співали пісні про плани громити супостата на чужій території, малою кров’ю та «могутніми ударами».

Вже на початок серпня 1941року Радянський Союз втратив практично всю свою підготовлену кадрову армію, але подальший розвиток подій отримав несподіваний для німецьких воєначальників поворот. За прорваною обороною з’являлися все нові радянські дивізії. Ставало зрозумілим, що Німеччина недооцінила свого противника, його військовий, промисловий та людський потенціал. Проблемою стала і величезна територія СРСР, яка, по-перше, створювала умови для евакуації промислових об’єктів на схід країни з подальшим налагодженням виробництва військового озброєння, а по-друге - давала можливість радянським військам постійно відступати, зриваючи плани німців відносно реалізації польського, або французького варіантів. До того ж, війська поступово виходячи зі ступору, почали чинити гідний опір, знижуючи темпи наступу ворога. Але, за те, щоб мати можливість перевести подих і виграти бодай якийсь час Червона армія платила надто велику ціну. В перший місяць війни вона втратила близько 1 млн. чоловік, з них 300 тисяч загиблих та 700 тисяч полонених. А за період з червня по грудень 1941 року радянські військові втрати склали 3 млн. 138 тисяч бійців, 6 млн. одиниць стрілецької зброї, 20 тисяч танків, 10 тисяч літаків. 1941 рік взагалі «відзначився» великої кількістю радянських полонених, що стали жертвою грандіозних за масштабами оточень (так званих «котлів»). Так в білоруському «котлі» (червень-липень) в полон потрапило 328 тисяч радянських бійців та командирів, в Смоленському (липень-серпень) – 310 тисяч, під Уманню (серпень) – 103 тисячі, під Києвом (вересень) – 665 тисяч, під Вязьмою і Брянськом (жовтень) – 663 тисячі. Великі оточення радянських військ, продовжувалися і у 1942 році: зокрема - під Керчю (травень) – 150 тисяч та під Харковом (травень) – 240 тисяч. Точні дані про загальну кількість радянських полонених невідомі й досі. Західні та вітчизняні дослідники можуть поки що назвати лише приблизні цифри – близько 5 млн. протягом 1941-1945 років, з них – близько 3 млн. за перші два роки війни.

На жаль, особливість географічного розташування України, її фактично, колоніальне становище, мали для неї, без перебільшень, плачевні наслідки. Про це красномовно свідчить хоча б той факт, що «Битва за Україну» почалася набагато раніше початку Другої світової війни, що знайшло, зокрема, свій прояв у геноциді українського селянства, знищенні української інтелігенції, воєнних фахівців тощо. Проте, сподівання Вермахту, що усі українці одразу кинуться мститися комісарам і з радістю сприймуть «Новий порядок» не справдилися. Доказом тому слугує, зокрема, той факт, що в лавах радянської армії та військово-морського флоту воювало понад 7 мільйонів українських воїнів. Кожен другий з них поліг на фронті, а кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом. Настраждавшись від червоних поневолювачів український народ мав змогу пересвідчитися і в жорстокій суті коричневих загарбників. Адже, під час окупації, німці створили на території України понад 230 концтаборів і гетто, знищили 3,5 мільйонів цивільного населення та 1,5 мільйона військовополонених, майже 2,4 мільйони мирних жителів вивезли на примусові роботи до Німеччини.

Загалом протистояння між Німеччиною та СРСР на теренах України не припинялося впродовж 40 місяців, а на 35 з них припадають активні бойові дії. На українських землях було проведено 29 із 76 стратегічних наступальних операцій Червоної армії, у ході яких було знешкоджено понад 60% Вермахту. Варто відзначити, що Україна, не тільки серед колишніх радянських республік, а й з усіх країн світу, зазнала найбільших втрат за роки тієї війни. За різними оцінками, загальна кількість загиблих українців обчислюється від 8 до10 мільйонів людей, а це - кожен шостий українець. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл. Німецько-радянська війна показала українцям руйнівну силу обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України – Голокост (вбивства євреїв), розстріли мирного населення, переслідування учасників національно-визвольного руху, створення таборів смерті, спалення сіл. Не менш жахливими були злочини і комуністів: розстріли політичних в'язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, тактика «випаленої землі»,знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу, депортація кримських татар, боротьба з ОУН-УПА, польові військкомати, загороджувальні загони НКВС та безліч інших.

Сьогодні частина українського суспільства схиляється до думки, що в умовах новітньої війни з росією тема німецько-радянського протистояння втратила свою актуальність і тому повертатися до неї не треба. Але ненависть так званої правонаступниці СРСР – росії та її «русского мира» до України, Європи, Америки, відверті заклики пройти з істеричними вигуками «Можем повторить» переможним маршем по Києву, Варшаві, Берліну, прямі погрози, у черговому пориві «Победобесия», стерти з лиця Землі Великобританію та Сполучені Штати Америки поставили світ перед загрозою сучасного російського нацизму та нового глобального конфлікту. За цих умов тема Другої світової війни в цілому, стає грізним застереженням європейським політикам та, що дуже важливо для нас, - плацдармом ідеологічного фронту, спрямованого відстоювати українське тлумачення тогочасних подій. Тож метою віртуальної виставки «В роки випробувань» є не тільки віддзеркалення катастрофічного для СРСР початкового періоду –німецько-радянської війни, а ще і яскрава ілюстрація непомірних амбіцій диктаторів, які, зазвичай безрезультатно, здатні пожертвувати мільйонами людських життів заради реалізації своїх загарбницьких планів.
На презентованій виставці дуже символічне значення має картина Петра Кодьєва (1899-1968) «Сполох» (1954), оскільки вона відображає сполох лелек, птахів миру і спокою, від пострілів і вибухів запеклого повітряного бою, окреслюючи чітку межу, за якою залишається мирне життя, хай навіть в умовах тоталітарної держави, і починається пекло війни.

Трагізм перших місяців війни, критичну ситуацію, у якій опинилися бійці Червоної армії, їх фактичну приреченість і одночасно – героїзм задля своєї батьківщини, бажання за будь яку ціну затримати противника, щоб дати можливість бойовим побратимам закріпитися на нових позиціях талановито передано у роботах Надії Лопухової (1928-2014) «1941 рік», Олександра Фойницького (1886-1973) «Корабель тоне» (1962), Всеволода Парчевського (1914-1975) «По стерв’ятникам – вогонь!» (1965), Віталія Колєсніченка (1933-2015) «Степом, степом…» та Леоніда Корнєєва (1922-2009) «Висота» (1995). Перші перемоги радянських військ символізує картина Сергія Письменного (1923-2010) «Вони йшли на схід» (1972), де зображено незмінні «атрибути» війни – розбиті будинки та розтрощена військова техніка біля дороги. На ліногравюрі знайшлося місце й довгій колоні німецьких військовополонених.

Безправне становище звичайних людей, кинутих напризволяще своєю владою, відтворене в роботах Петра Кодьєва (1899-1968) «Окупація» (1954), Костянтина Ломикіна (1924-1993) «У дні окупації» (1964), Миколи Попова (1927-2010) «Одна-єдина» із серії «Роки окупації» (1969). У «кращих» традиціях соцреалізму, замість каяття за фактичну зраду свого народу через залишення його на поталу ворогу, жителів міст і сіл потім ще звинуватять у тому, що вони «були під німцями», «співпрацювали з ворогом» тощо, змушуючи змивати «провину перед батьківщиною» своєю кров’ю. За сумнівну зраду і вигаданий колабораціонізм багатьох чекали табори, заслання, ганебні фільтрації та анкетування, подальше колгоспне кріпацтво та інші прояви «комуністичного раю».
Унікальною у зібранні музею мистецтв є робота Федора Бочкова (1901-1952) «Прифронтова ніч» (1943), оскільки вона єдина з представлених на виставці картин, що була створена безпосередньо у горнилі війни. На ній відображено атмосферу короткочасного періоду відпочинку, тиші та підготовки до наступного бою.

Одою героям трудового фронту можна вважати картину Ольги Тітової (1937-2017) «Фронту. 1942 рік» (1969), яка присвячена невтомним трударям тилу, які своєю цілодобовою роботою допомагали радянським воїнам наближати тоді ще далеку Перемогу. Вона ілюструє жертовну працю жінок, голодних, втомлених, виснажених, в чий дім часто приходила страшна звістка про загибель рідної людини. Справжнім обличчям війни є і картина Фелікса Полонського (1941-2022) «Повернення» (2008) – розпач солдата на руїнах свого будинку.
Завершується виставка окремим блоком полотен, які присвячені темі пам’яті – «Спогади» (1976) Любові Кир’янової (1952 р.н.), «Роздуми» та «Ветерани» (1982) Миколи Бондаренка (1914-1999), «Портрет батька» Степана Ніколенка (1941 р.н.), «Пам'ять непокоїть» (1985) Анатолія Янєва (1945 р.н.). У грізному 1941-му, тоді ще зовсім молоді бійці, першими мужньо прийняли на себе удар ворога, а таким, завжди найважче.
Тема німецько-радянської війни доволі складна та очевидно, з цієї причини, є однією з найцікавіших в історії. Крім того вона широко представлена у образотворчому мистецтві та досі залишається предметом наукових досліджень і палких дискусій істориків, краєзнавців, журналістів, політологів. Ця війна не тільки перевершила по масштабам військових операцій, руйнівним наслідкам та людським жертвам усі попередні воєнні конфлікти, а й залишила, чимало «білих плям», що ускладнює на сьогодні всебічне та об’єктивне висвітлення даної теми. До того ж десятиліттями акцент робився на ідеологічному і штучному визначенні «Велика Вітчизняна війна», яке «залишало за кадром» багато незручних для радянського керівництва та заборонених для пересічних громадян речей - феномен радянсько-німецької дружби, плідну співпрацю Гестапо та НКВС, розгром спільними зусиллями у вересні 1939 року Польщі та спільні паради Червоної і німецької армій з цього приводу. Та й у відносинах з Японією все було далеко не так, як описувалось тривалий час у радянських підручниках. Наприклад, Далекосхідна компанія серпня 1945 року, як і аналогічні дії Червоної Армії у країнах Європи 1944-1945 років аж ніяк не підпадають під поняття «Велика Вітчизняна війна». Пояснення тут досить просте. Радянський Союз в 1945 році опинився в колі країн Антигітлерівської коаліції, а переможців, як відомо не судять. В історичній термінології сучасна назва війни цілком закономірно походить від основних сторін військового конфлікту 1941-1945 років.
Німецько-радянська війна минулого століття стала великою трагедією та надзвичайним випробуванням для нашого народу, який зробив великий внесок у перемогу над нацизмом у Європі та заради спільної справи - досягнення миру. Українці показали тоді і підтверджують зараз козацьку силу духу і готовність боронити свої землі від будь-яких окупантів. Ми пишаємось подвигами українського народу. Цього дня вшануємо пам’ять усіх тих, чиє життя покалічила і зруйнувала та страшна війна.

Володимир Мельник