Fotoinform

Значить, час не такий вже всесильний лікар. В цьому переконаний і нинішній начальник районного відділу ГУМНС України в Кіровоградській області Микола Івашкін. Скільки б років не пройшло, куди б не кидала його доля – Афганістан живе в його душі. Навесні 1986 року Миколу Миколайовича призвали до армійських лав. З Кіровограда – на Лубни (Полтавська область), а там «покупці» у пісочного кольору формі та з «брилями» на голові забрали Івашкіна та його земляків і повезли у теплі краї. Хлопці вже розуміли, що їхній подальший шлях лежатиме до Афганістану. Через три місяці адаптації у Туркменському місті Марі Микола вже був бійцем мотострілкового полку роти матеріального забезпечення та отримав новий КАМАЗ. Підрозділ стояв, можна сказати, на межі, яка розділяла зону впливу радянського командування і володіння Ахмедшаха. Казали, що на його території знаходилися родовища алмазів, тому він так ревно охороняв її. Численні операції не приводили до успіху. Командир полку, в якому служив Івашкін, колись разом з Ахмедшахом вчилися в Московській військовій академії, тоді вони були, як кажуть, в одному таборі, а потім війна зробила їх ворогами. Такі вже примхи долі... Обстріл з ворожої сторони майже не припинявся. Кулі свистіли то з одного боку, то з іншого, примушуючи молодих солдат падати на землю. «Старики» казали: «Та куля, що просвистіла, не твоя...» Але цю науку ще треба було засвоїти, і давалася вона не легко, а комусь і життя коштувала. Було, якщо в один день нікого не вбивали, то наступного дня могло полягти до 10-12 радянських солдат. Ущелина Панджер – згибле місце. Якщо колона без втрат виїжджала з нього – слава Богу. Нерідко попадали під обстріл на горезвісному перевалі Соланг. Перше бойове хрещення бійця Миколи Івашкіна не забарилося.  Його машина їхала в колоні з іншими, поряд в кабіні сидів старший прапорщик. Не доїжджаючи до кишлаку Анава колону почали обстрілювати душмани. Солдати повискакували з машин, почали відстрілюватися. Зав’язався бій. По рації викликали вертоліт. На щастя, того разу ніхто не загинув, хоча були поранені. Але так виходило не завжди. Микола пам’ятає, як 12 липня 1987 року колона автомашин везла в полк продовольство та боєприпаси. На Тавахській петлі їх почали обстрілювати.. Бійці зайняли оборону і відстрілювалися, доки не скінчилися патрони. Душмани підірвали перший автомобіль в колоні, на якому водієм був його земляк – Віктор Куліш, з яким разом призивалися. Треба було убрати  той КАМАЗ, аби прориватися далі. Івашкін вирішив добратися до автомобіля. Але його маневр розгадав душман і раптом біля хлопця пролунала автоматна черга. Він згадав, що у таких випадках треба миттєво міняти дислокацію. Ледве Микола відкотився в бік, те місце, де він тільки-но знаходився, перетворилося на решето. Врешті він-таки добрався до машини і убрав її з дороги. Коли ж колона рушила, Івашкін побачив, що якийсь боєць лежить накритий плащ-палаткою.  Пізніше дізнався, що «вантаж-200» - то його друг Віктор. Вже повернувшись з Афганістану, Микола перш за все разом із своєю мамою поїхав до матері загиблого товариша, а потім – на його могилу. До речі, за той випадок Куліш був посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки, а Івашкін отримав медаль «За відвагу». До того друзі вже мали державні нагороди. Їх разом нагородили медалями «За бойові заслуги», бо у критичній ситуації хлопці вчинили як справжні герої. А було це так. Виводили колону з-під обстрілу. Попереду йшов сапер, вишукуючи міни, але підірвався. За ним підірвалася ще одна бойова машина. Начальник колони сів на БТР і наказав перенести в нього усіх поранених. Та незабаром і ця машина наскочила на міну. Майже всі загинули, а командирові відірвало ногу. Душмани, напевно, чекали на таку ситуацію, тож почали обстріл. Кулішу та Івашкіну нічого не залишалося, як стати в голову колони та виводити її з-під обстрілу. За те й отримали медалі. У липні 1988 року Микола Миколайович повернувся додому, у своє рідне село Куйбишеве у Бобринецькому районі. Коли ж постало питання, яким же шляхом йти далі, то вибрав пожежну охорону. Поступив учитися в Черкаське пожежне училище. Не думав, що доведеться побувати ще в одній  «гарячій точці». У 1989 році спалахнули сутички між вірменами та азербайджанцями у Нагорному Карабасі. Два місяці Івашкін провів там, виконуючи миротворчу місію. Після закінчення училища на нього чекала посада інспектора державного пожежного нагляду  в Бобринецькій пожежній частині. Далі рухався по службовій драбині – працював старшим інспектором держпожнагляду, потім – заступником начальника пожежної частини, начальником  частини. З 2003 року займає посаду начальника районного відділу ГУМНС України в Кіровоградській області, має звання підполковника служби цивільного захисту. Скоро десять років, як Микола Миколайович ступив на тропу війни з підступним ворогом – вогнем. Усі битви з ним Івашкін і його колектив виграє з честю. Пам’ятає, як горів цех з переробки насіння в Бобринці. Кілька годин гасили пожежу всім особовим складом підрозділу.  Чимало сил доводилося вкладати пожежникам, коли горіли хлібні поля. І хоч в Бобринці і районі немає великих підприємств, клопоту вогнеборцям додають пожежі в приватному секторі. Людська халатність нерідко доводить до трагедії. Там чоловік заснув із цигаркою в ліжку, там діти гралися з сірниками. І хоч з громадянами проводиться неабияка профілактична робота, драматичні ситуації все-таки, на жаль, трапляються. А з того часу, як пожежна частина перейшла в систему МНС, то й клопоту додалося. Підрозділи виїжджають не тільки на пожежі, а й на дорожньо-транспортні пригоди, розчищають від снігу дороги тощо. Миколу Івашкіна вже багато років не полишає думка, аби колись-таки, разом з армійськими товаришами, тими, кого обминула душманська куля, побувати в Афгані. Через Всесвітню мережу він шукає однополчан, щоб зібратися разом і знову подивитися на річку Пяндж, перевал Соланг, ущелину Панджер... Ці чужі для української мови слова назавжди закарбувалися в пам’яті тодішніх солдат. Та хіба ж те можна забути?..

Світлана Костенко