Тільки найважливіше - підписуйтесь на наш  Telegram  _ YouTube _ Facebook  

Єлисаветградська медико-хірургічна школа та Е.Мухін

Июнь 06, 2012 | Здоров'я та краса | Просмотров: 7018 | Комментариев: 0

Вітчизняна медицина має глибоке коріння в Центральній Україні та в Кіровограді зокрема. Згідно історичних даних, наше місто було засноване в середині XVIII століття у зв’язку зі створенням на півдні країни для оборони від турків і татар ліній військових поселень, відомих під назвою Нова Сербія.

Доручивши сербові Івану Хорвату переселяти на ці землі його співвітчизників, а також чорногорців, болгар і волохів, уряд Єлизавети Петрівни водночас наказав будувати тут укріплення. У жалуваній Хорвату грамоті, датованій 11 січня 1752 р., вказано на необхідність «для захисту на всяк випадок від нападу ворожого… зробити… земляну фортецю св. Єлисавети». Фортецю між гирлами приток таких річок, як Інгул, Грузька та Сугоклея почали споруджувати вже в 1754 р. У 1754 р. навколо укріплення виник населений пункт, у якому в 1757 р. розміщувалося 127 дворів, а вже через 30 років тут налічувалося1062 будинки, в яких мешкало 4 756 чоловік.
Зростання кількісного складу армії, збільшення чисельності міського населення та робітників промисловості, постійна загроза епідемічного вибуху вимагали належного медичного забезпечення для жителів країни. Тому характерно, що влада почала вкладати кошти в підготовку кваліфікованих медичних працівників. Центрами, в яких готували лікарів та середній медичний персонал, стають шпитальні школи, які ще називали генеральними. Фактично це були перші вищі медичні навчальні заклади в тогочасній Російській імперії.
Першим медичним вищим навчальним закладом на східноукраїнських землях була створена в 1788 р. Єлисаветградська медико-хірургічна школа, яка займалася підготовкою більшої частини медичних кадрів для українських земель. Відкриття цієї медико-хірургічної школи в Україні було великою подією того часу не лише для наших земляків, а й для всієї Російської імперії загалом.
Слід зазначити, що на теренах тогочасної Російської імперії існував лише один медичний факультет при Московському університеті, кількість слухачів якого нараховувала одиниці. Московський університет було засновано в 1755 р., але навчання на медичному факультеті університету почалося лише з 1764 р. І тільки в 1791 р. університету було надано право призначати ступінь доктора медицини своїм випускникам. Протягом усього XVIII століття факультет випустив близько 20 лікарів, які для одержання права медичної практики мусили після закінчення університетських студій не менше одного року пропрацювати у так званих шпитальних школах чи медико-хірургічних училищах. Все це яскраво характеризує той факт, що викладання медицини в Московському університеті стояло далеко не на високому рівні й мало переважно теоретичний характер.
Окрім медичного факультету при Московському університеті, в Російській імперії існували ще медико-хірургічні школи в Москві, Петербурзі (при сухопутному та адміралтейському шпиталях), Кронштадті та Коливано-Воскресенську, на Алтаї. До речі, учнями вищезгаданих шкіл були переважно українці. Загалом, медико-хірургічні школи створювалися на базі великих шпиталів, які мали в своєму розпорядженні висококваліфіковані кадри та сучасне медичне обладнання.
На Єлисаветградщині перший шпиталь був заснований у 1777 р. лікарем першого батальйону імені святої Єлисавети, видатним українським лікарем Д. Волчанецьким. Шпиталь був розрахований на 200 ліжок. Пізніше в Єлисаветграді було створено великий, так званий генеральний, шпиталь. У жовтні 1787 року при цьому шпиталі було засновано Єлисаветградську медико-хірургічну школу. Інспектором шпиталю та школи з наказу Г. Потьомкіна було призначено П. Шарого, який керував школою аж до її закриття. Інспектор користувався великою повагою у жителів Єлисаветграда, оскільки дозволив відпускати їм ліки за рецептами лікарів із шпитальної аптеки та консультував хворих.
Медико-хірургічна школа в Єлисаветграді почала працювати в липні 1788 року. Спочатку школою керував безпосередньо сам Г. Потьомкін, після його смерті – генерал М. Каховський, а з 1793 р. – О. Суворов. Слід зазначити, що як Г. Потьомкін, так і О. Суворов були дуже зацікавлені в створенні цієї школи, оскільки вона мала готувати лікарів для діючих армій на російсько-турецькому фронті. Українська спільнота, зі свого боку, була також зацікавлена розвитком цією школи, оскільки, по-перше, це було давньою мрією української еліти – мати в Україні власний вищий медичний заклад, а по-друге, молодь із більшим ентузіазмом їхала на навчання до Єлисаветграду, ніж до далеких і чужих Петербурга та Москви.
Всі школи поповнювались переважно учнями з України, зокрема, вихованцями Києво-Могилянської Академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів й Катеринославської, Бєлгородської та Уманської семінарій. За своїм соціальним складом студенти були переважно дітьми лікарів, духовних осіб, козаків та дрібної шляхти. За національним складом переважали українці, але були також і росіяни, поляки та молдавани. Мешкали учні на приватних квартирах у фортеці або в слободах – Ковалівці, Биковій та Замлинківській. Найбільший прийом учнів відбувся в 1791 р., коли на навчання було зараховано 47 учнів, та в 1794 р., коли було прийнято 84 учні (для прикладу, до Московської та Петербурзької медико-хірургічних шкіл щороку приймали не більше ніж 20 учнів).
Єлисаветградська медико-хірургічна школа була організована за зразком інших медичних закладів Російської імперії. Головною вимогою для вступу в школу було знання латинської мови, яка на той час була міжнародною науковою мовою. Згідно генерального регламенту про шпиталі, з 1735 р. по всіх шпитальних школах термін навчання був встановлений від 5 до 10 років. За розпорядженням Медичної канцелярії від 4 липня 1754 року було встановлено єдиний для всіх шкіл семирічний термін навчання. Але зазвичай цього терміну не дотримувались. Усі учні, що добре вчилися, вже після двох-трьох років навчання та складання іспиту одержували звання підлікаря, а за один-два роки після цього – звання лікаря. Ще пізніше, в 1795 р., кожен учень, що провчився три роки і склав іспит, одержував звання підлікаря, після четвертого року навчання – звання кандидата хірургії, а вже після закінчення п’ятирічного навчання – звання лікаря.
На перших трьох курсах навчання викладалися такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, ботаніка, анатомія, фізіологія, медична матерія, рецептура, патологія, терапія, хірургія та секційний курс. На четвертому курсі поглиблено вивчали лише хірургію та акушерство.
П’ятий рік навчання був присвячений кураторству хворими, чергуванням у так званих клінічних палатах та практичним вправам. При цьому учні шкіл мали зробити не менше, ніж чотири великі операції на трупі та приготувати мінімум два анатомічних препарати.
Слід зазначити, що анатомію вивчали не лише за підручниками та атласами, як це часто відбувалося в закордонних університетах, а й обов’язково провадили секцію померлих чи вбитих. У кожному шпиталі були організовані анатомічні музеї та працював так званий майстер рисування, який мав перерисовувати з натури анатомічні препарати. Крім загальної анатомії студенти вивчали також патологічну анатомію. Для цього було створено секцію всіх померлих у шпиталі, що, в свою чергу, значно покращувало діагностику захворювань. Цікавою з цієї точки зору є інструкція для лікарів шпиталів, датована 1753 р., у якій писалося, що «понесе отъ анатоміи мертвыхъ тълесъ для изысканія причины болъзни, неуспъшного лъченія и смерти великое бываетъ всей медицины просвъщеніе», і що потрібно обов’язково створювати при шпиталях такі секції. У такому випадку учням пропонувалося «быть въ самой близости къ тому, кто анатомію творитъ», а вчителеві «аккуратно показывать и толковатъ, что найдено будетъ противонатурального, отчего причинилась болъзнь и послъдовала смерть, которое все ему записывать аккуратно». Загалом, за час існування школи учителями та студентими було здійснено 550 розтинів, і це враховуючи той факт, що в ті часи в Європі взагалі не проводилась подібна процедура.
Коли ми візьмемо до уваги, що не лише в ті часи, але навіть і тепер у низці західноєвропейських клінік не проводяться секції померлих, які надзвичайно важливі для встановлення справжнього діагнозу захворювання та виявлення помилок при лікуванні, мусимо визначити, що ця інструкція, напрацьована українськими вченими-медиками, була надзвичайно прогресивною.
Одночасно з анатомією учні вивчали засади судової медицини, а фізіологію викладали або одночасно з анатомією, або як окрему дисципліну. Детальну увагу приділяли вивченню так званої «матерії медика», – курсу, до якого входили: ботаніка, фармакологія, формація та фармакогнозія. Важливо те, що цей предмет викладали не лише теоретично, а й проводили практичні вправи в шпитальній аптеці та ботанічному городі.
Надзвичайну увагу приділяли вивченню хірургії та десмургії. Хірургія вивчалась перш за все на трупах, при чому кожен учень мусив зробити низку операцій. Також обов’язковою була присутність при операціях та участь в обходах хворих. Десмургію учні вивчали спочатку на фантомах, а потім – роблячи перев’язки на хворих. Цікаво, що українські лікарі-вчені Н. Карпинський та Я. Саполович склали одні з найкращих наборів для оперативної праці. Акушерство вивчалося як на фантомах, так і на практичних вправах. Інші клінічні дисципліни, такі як очні, шкіряні, психічні та нервові захворювання, викладались не лише теоретично, як це було поширено в більшості закордонних університетів, але й вивчались безпосередньо на хворих, так як шпиталі мали велику клінічну базу. Звичайно, значної уваги приділяли також і вивченню внутрішніх хвороб людини. У всіх генеральних шпиталях за «генеральним регламентом про шпиталі» з 1735 р. були встановлені штати, які передбачали посади головного доктора, головного лікаря, молодшого чи так званого лекційного доктора та низки лікарів. Викладацькою діяльністю крім головного та молодшого доктора займалися також лікарі та оператори. Учні повинні були слухати лекції з різних клінічних дисциплін, проводити вправи, вести історії хвороб. Зокрема, в Єлисаветградській медико-хірургічній школі як теоретичні, так і практичні навчання провадились дуже інтенсивно. Щодня учні сім годин слухали лекції викладачів і протягом чотирьох годин працювали біля ліжка хворого. Теоретичні навчання, згідно архівних матеріалів, провадились за таким розкладом: « По утру оть 10 до 12 часовь о родах болезней, по полудни оть 2 до 4-х часовь о лечении и лекарствахь, оть 7 до 10 часовь – об анатомии и хирургии». Також під час навчання регулярно перевіряли знання учнів. Так, наприклад, існували іспити щотижневі, щомісячні, тримісячні, а наприкінці року проводився так званий підсумковий генеральний іспит. На генеральних іспитах часто були присутні члени Медичної Колегії, дивізійні доктори, штадтфізики та інші почесні гості. На річному та генеральному іспиті були присутні всі лікарі та доктори, що працювали в шпиталі, і кожен з присутніх міг поставити запитання учневі, що складав іспит.
Спочатку Єлисаветградська медико-хірургічна школа проводила випуск лікарів самостійно й звання лікаря чи підлікаря призначалися спеціальними ордерами імені Г. Потьомкіна, а з 1793 р. було встановлено загальновизнаний порядок про надання звання указами Медичної Колегії. Учні Єлисаветградської медико-хірургічної школи, як і учні інших медико-хірургічних шкіл Російської імперії, користувалися підручниками на латинській, німецькій та російській мовах. Цікаво, що більшість медичних підручників були перекладені на російську чи латинську мову українськими вченими-медиками. Так, український вчений Н. Карпинський складає першу в Російській імперії фармакопею (1778), а Н. Максимович-Амбодик видає медичний латинсько-російський словник, медико-патолого-хірургічний словник, шеститомний підручник із акушерства й чотирьохтомне «Врачебное веществословие».
Першими викладачами Елисаветградської Медико-хірургічної школи були; старший доктор шпиталю П. Колб, який одержав освіту в Московській госпітальній школі, служив підлікарем Кінбурнського драгунського полку і викладачем в Петербургськім шпиталі. В 1789 році одержав ступінь доктора медицини і викладав у школі анатомію, фізіологію, хірургію та так зване врачебноє веществословіє, про що він писав в своєму листі на імя головного директора медичної колегії А.І. Васильева. П. Колб був викладачем школи с 1789 р. по день її ліквідації. Доктор В.Домініціюс, що викладав «матерію медіка»- курс, що включав в себе-фармакогнозію, фармакологію, фармацію, а в подальшому і ботаніку, і « практику медическую». Працював з часу організації школи до 1793 року, потім був переведений на Чорноморський флот. Після відїзду Домініціюса викладання було покладено наказом А.В. Суворова на дивизіоного доктора І.Кернера, який відмовився від викладання в зв’язку з хворобою. Тоді Суворов звернувся в медичну колегію направити викладача, і на це місце був призначений доктор Остап Звіряка, який приступив до роботи в липні 1794 року, та викладав хімію, «практику медическую» .
У різні періоди існування школи її викладачами були: Є. Мухін, що викладав остеологію й десмургію, П. Чернівецький, Р. Чернявський, Д. Кісільов, Н. Терновський та І. Бородулін. В останні роки існування школи викладачами були вже згаданий вище П. Колб, штаб-лікар А. Лавреніюс, який викладав хірургію та акушерство, лікар П. Черновецький – викладав анатомію, й О. Звіряка, що викладав хімію, ботаніку, патологію та терапію.
Випускники Єлисаветградської медико-хірургічної школи спочатку одержували призначення в армійські частини, що дислокувалися на Півдні України, та на Чорноморський флот. Згодом географія призначення випускників розширилася. Вони працювали в Білорусії, Прибалтиці, на Камчатці.
Для істориків найбільшу цікавість становлять біографії таких професорів-випускників школи, як Є. Мухін, О. Звіряка, Д. Волчанецький, С. Немиров, А. Чорба та А. Бистроглазов, тому що вони всі належали до найвидатніших українських лікарів свого часу й зробили внесок не лише в розвиток Єлисаветградської медико-хірургічної школи, але й в українську медицину в цілому.
Єлисаветградська медико-хірургічна школа проіснувала 10 років, тобто з початку1787 р. до середини 1797 р. За весь час у школі отримали освіту 247 учнів та 10 волонтерів. Таким чином, у школі вивчилися 153 підлікарів та лікарів. За все XVIII століття в Російській імперії освіту здобули 2 000 лікарів. Тож можна сказати, що кожен восьмий лікар тогочасної держави здобув освіту в Єлисаветградській медико-хірургічній школі. На момент закриття закладу в ньому навчалося 95 учнів та 9 волонтерів, які були готові скласти підлікарські іспити. Отже, про нестачу бажаючих вчитися не було й мови. Але війна на цей час уже закінчилась і центральний уряд Російської імперії не був зацікавлений у збереженні вищої медичної школи в Україні. У своїй доповідній записці на ім’я Медичної Колегії інспектор школи П. Шарой переконливо доводив потребу подальшого існування школи. Та попри успішне існування закладу протягом 10 років, ці факти не переконали центральну владу і 13 червня 1797 р. Павло І затвердив доповідь Медичної Колегії про ліквідацію закладу. Учні школи були відкомандировані до Московського та Петербурзького медико-хірургічних училищ.
Цікавою і видатною постаттю української медицини XVIII і першої половини ХІХ століть був Єфрем Йосипович Мухін. Народився він 28 січня 1766 року поблизу міста Чугуєва, тепер Харківської області, у шляхетській родині, відомої з початку XVII століття. В сімейному архіві до 1930-х років зберігався давній документ-грамота, виданий «боярину Мухе», що в 1636 р. «служил по казачеству» та володів маєтком поблизу Чугуєва. У селі Зарожне, що поблизуЧугуєва, і жили батьки Єфрема Йосип та Марфа Мухіни. Саме тут у Василіївській церкві села служив протоіереем Іосіф (Осип Григорович) Мухін, батько хлопця. Початкову та середню освіту юнак одержав у Харківському колегіумі, а 1 жовтня 1787 року вступив до Єлисаветградської медико-хірургічної школи. В серпні 1787 року Туреччина оголосила війну Російській імперії і в школі почалось прискорене навчання учнів навичкам догляду за хворими і виконанню елементарних операцій. 8 травня 1788 року Єфрема Мухіна направляють до діючої армії під Очаків, а вже 6 грудня цього ж року за участь в штурмі він був нагороджений солдатською медаллю «За хоробрість під час взяття Очакова», якою пишався все життя. В той час із згоди лікаря Масота ( особистий лікар Потьомкіна) Єфрем Мухін під вогнем ворога успішно проводить хірургічні операції. Все це відбувалося за 22 роки до народження М. Пірогова (1810-1891), який вважається основоположником військово-польової хірургії. 28 листопада 1789 року Мухін одержав звання підлікаря і був призначений прозектором анатомії Єлисаветградської медико-хірургічної школи, і вів курс «Про кістки, вивихи, переломи і лікарські пов’язки». У 1791 році він одержав звання лікаря і продовжував викладати анатомію та десмургію в школі. Самостійно вивчав мови, вільно розмовляв німецькою, французькою, італійською та грецькою. 4 січня 1795 року Єфрем Мухін був призначений ад’юнктом Московської медико-хірургічної школи на кафедрі патології та терапії. У 1800 р. він захистив дисертацію на ступінь доктора медицини на тему «Стимули, які діють на живе людське тіло». 5 жовтня 1800 року Єфрем Йосипович Мухін затверджується доктором медицини й хірургії та читає курс у Московській медико-хірургічній академії. У 1802 році князь А. Голіцин відкриває Московську публічну лікарню і запрошує Мухіна зайняти посаду «первенствующего начальника по врачебной части» (тобто головного лікаря). При лікарні Мухін першим в Росії створює пункт невідкладної допомоги, який надавав працював цілодобово й безкоштовно. У 1803 році Єфрем Мухін одружується на дочці великого суконного фабриканта О. Москвіна Надії Йосиповні. У цьому союзі народився син Олександр (1805) і дочки Любов (1804) та Марія (1807). У 1830 році Надія Йосипівна помирає від чахотки й через шість років Єфрем Йосипович вдруге одружується з класною дамою Єкатерининського інституту, майорською дочкою Наталією Михайлівною Кастровою. Від цього шлюбу також народжується троє дітей: Ольга (1837), Єфрем (1838) та Ганна (1839). Другий союз також був не довгий, так як у 1845 році Наталія Михайлівна померла « від удару». Третій шлюб Мухіна взяв із жінкою, молодшою за нього на 35 років і яка народила йому трьох дітей.
У 1804 р. за працю «De stimulis corpus humanum vivum afficientibus» Мухіну було надано ступінь доктора медицини Гетінгенського університету. З 1809 по 1815 р. він був професором анатомії та фізіології Московської медико-хірургічної академії, де створив анатомічний музей, організував бібліотеку для студентів і писав підручники російською мовою. А в 1802-1807 рр. одночасно із основною роботою викладав курс початків лікарської науки під назвою «Перші кроки лікарської науки» у Московській слов’яно-греко-латинській академії, альма-матері Михайла Васильовича Ломоносова і першого російського професора медицини Семена Герасимовича Зибеліна.
У 1812 р. Єфрем Йосипович разом із рідними працює в шпиталі у Володимирі. З 1813 до 1835 р. Єфрем Мухін був професором кафедри анатомії, фізіології, судової медицини і медичної поліції в Московському університеті. У 1835 році Мухін іде в відставку і проживає в Москві на Швивій гірці в приході церкви великомученика Микити за Яузою – спочатку на Ніколоямській вулиці, а потім – в Курносовім провулку.
У1848 р. разом із дітьми Мухін посиляється в маєтку Покров-Полея поблизу Таруси, Калужської області, де і помирає 31 січня 1850 року внаслідок «обратившейся во внутрь подагры»
Мухін був автором дуже відомих у той час підручників з хірургії («Первые начала костоправной науки», 1806; «Описаніе хирургических операцій», 1807), анатомії («Курсъ анатоміи», ч.1-8, 1813), фізіології («Начальне основанія фізіологіи», 1832 – перекладна праця). Він багато працював над медичною термінологією, травматологією, був одним із ініціаторів віспощеплення, створив цінні анатомічні кабінети при Московській Медико-хірургічній академії та Московському університеті, висунув ідею створення пунктів швидкої допомоги.
Особливою заслугою є створення нового для того часу вчення про збудження і пропагування засадничої ролі нервової системи у виникненні захворювань – так звана теорія нервізму.
За все життя Єфрем Мухін написав понад 50 друкованих праць із питань анатомії, фізіології, терапії, хірургії, дієтетики, судової медицини, токсикології, епідеміології та гігієни.
За свої наукові досягнення Мухін був обраний почесним членом Петербурзького Медико-філантропічного товариства, Московського Товариства дослідників природи, членом Гетінгенського Повивального товариства, Московського Медико-хірургічного товариства, кореспондентом Паризького Гальванічного товариства та почесним членом Харківського університету.
Був кавалером орденів Св. Володимира та св. Ганни, дійсний статський радник, нагороджений діамантовими перстньями від імператора, нагороджений значком відзнаки за 15 років бездоганної служби.
В заключення хочу сказати пару слів про нащадків Е.Й. Мухіна. Старший син Мухіна Олександр стал опікуном над молодшими дітьми-Ольгою, Єфремом і Ганною. Колежський асесор, він в 1842-1850 роках служив чиновником по особливим дорученням при дирекції московських театрів, був знайомий з О.С. Пушкіним та Толстим Л.М. В бібліотеці Пушкіна зберігля екземпляр книжки « Повісті Олександра Мухіна» (М.1836) з надписом ; Олександру Сергіївичу Пушкіну від автора. Москва, 16 грудня 1836р». Олександр Єфремович дослужився до штабс-капітана, женився на дочці героя 1812 року генерала І.С. Дорохова Олександрі Івановні. Був шурином генералу І.М. Канівальському , за яким була замужем Марія Єфремівна. Внук Мухіна Георгій Єфремович Мухін ( 21.04.1885-15.03.1971) все життя присвятив викладанню математики в Москві, брав участь в становленні майбутніх академіків І.В. Петрянова-Соколова (1907-1996) і лауреата Нобелівської премії Н.Н. Семенова (1896-1986). В даний час в Москві та Ярославлі проживає багато нащадків Е.Й. Мухіна. В Москві займається нуково-дослідницькою роботою прапраправнук Е.Й.Мухіна Михайло Володимирович Кононов. Немало нащадків Мухіна зв’язали свою долю з містом Ярославлем по лінії Мухіних-Черво. Юрій Юрьевіч Черво (6.10.1928- 17.04.2000) праправнук Е.О.Мухіна був директором обласного інституту удосконалення вчителів. Його син Юрій Юрійович Черво в даний час працює в Ярославському державному технічному університеті.
Таким чином, наслідування двохвікової педагогічної династії продовжується, зберігая традиції викладання Е.Й. Мухіна.

Спеціально для "FotoInform"  підготував: зав.пат.анат.відділенням Кіровоградської обласної лікарні. - Немазенко С.Е.

Література:

1. Русские госпитальные школы 18 века и их воспитанники. Б.Н. Палкин. 1959г.
2. Нариси з історії української медичної науки та освіти. В.Плющ.1970р.
3. Медична освіта Кіровоградщини; сторінки історії. Сидоренко П.І. Присяжнюк С.С. 2008р.
4. Народжені Україною. Меморіальний альманах.2002р.
5. Покровский Г.А. Профессор Мухин « Врачебное дело» 1950г. №6.
6. Аникина Т.И. Е.Й. Мухин (1766-1850)- К 100 –летию со дня смерти. «Клиническая медицина» 1951 р. т.29. №1.
7. Букин Ю.В. Русский анатом Е.Й. Мухин . « Архив патологии».1953г.

 

Кировоградский медицинский форум 103 - бесплатные консультации врачей.

Загрузка...
Комментарии для сайта Cackle

Загрузка...
Protected by Copyscape DMCA Takedown Notice Search Tool
 
Яндекс.Метрика Rambler's Top100 uptime узнать
Besucherzahler
счетчик посещений