Fotoinform

.Леонід Куценко науковець,філолог, професор ЦДПУ ім. В.Винниченка, літературознавець,критик, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка, Краєзнавчої премії імені Володимира Яструбова та Фонду Воляників-Швабірських при Функції Українського ВільногоУніверситету в Нью-Йорку.

З 1982 року почалася його робота на кафедрі літератури рідного інституту. Тривалий час працював деканом філологічного університету. Як викладач і як декан він залишив найкращі спогади про себе. Постійно і напружено працював як літературознавець-дослідник, відкривач «літературних Атлантид».

Одна за одною з’являються статті та книжки. Знайомлячись, з бібліотечною виставкою «Незгасна свічка Леоніда Куценка» Першою звернула на себе увагу невеличка книжка «Баян Степової Еллади» (1993). Власне з цієї праці розпочалося відкриття для українського читача Євгена Маланюка не лише як видатного поета, а й глибокого мислителя, автора блискучої есеїстики історіософського, культурологічного, історико-літературного та літературно-критичного спрямування.

Довготривале вивчення місцевих матеріалів, поїздки «по слідах» Маланюка в Чехію, Польщу, США, робота в архівах Праги, Варшави, Нью-Йорка - все це дозволило Леоніду Васильовичу детально, на високому професійному рівні відтворити життєвий і творчий шлях нашого видатного земляка. Це була його громадянська місія,щоб зрозуміти її значущість, прислухаємося до слів Оксани Пахльовської: «Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати.

Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Написана зрозумілою мовою – мовою, що характерна для «літературознавства з людським обличчям», його монографія «Dominus Маланюк: тло і постать» (2001 р.; 2002 р.;) не лише увиразнила постать Євгена Маланюка, немовби підняла її над Україною для загального огляду, а й розкрила змістовну глибину його поетичного та «прозового» слова.

Проте виявляється, що цього недостатньо, що повернення в Україну одного з найрозумніших, найпроникливіших в суть речей та явищ її синів є процесом довготривалим, таким, що потребує залучення багатьох сил державницького спрямування. Леонід Васильович зробив свою справу. Він би, звичайно ж, її продовжив, якби не трагедія, що сталася 22 грудня 2006 року - у «день зимового протистояння».

Трагічний випадок забрав його від нас. Михайло Слабошпицький: «Смерть саме тоді, коли він був на такому творчому піднесенні, в сто крат посилює відчуття цієї втрати. Ще одна неймовірно світла людина, яка існувала тільки в однині, а тому її неможливо замінити».