Fotoinform

Одинадцять років тому наша книгозбірня створила проєкт «Голоси з війни». Його метою було зберегти народну пам’ять про той жах, який довелося пережити людям. Проєкт зосередив увагу не стільки на воєнних подіях, скільки на долях людей на фронті і в тилу, на жорстоких буднях війни і повоєнних років. Ці спомини – «живі» голоси простих людей, які жили у Часи Війни, жили Посеред Війни. Це Війна в Особистих Історіях.

У кропивничан – користувачів бібліотеки, її працівників, їх рідних та близьких – питали лише одне: що особисто для них означає війна?

Учасниками проєкту стали містяни віком від 50 до 90 років: колишні військові, цивільні, діти війни, діти повоєнних років. Вони розповідали про те, що відбувалося на передовій лінії фронту, як працювали в тилу, як жили під час німецької окупації. Люди ділилися тим, що дізналися від фронтовиків у сімейному колі, згадували важке повоєнне життя – вибухи серед розваг, жахи каліцтва, голод та нужденність побуту, особливості навчання.

Доброю традицією нашої бібліотеки стало збирати учасників проєкту напередодні пам’ятних днів, щоб у задушевному спілкуванні згадувати прожите, роздивлятися пожовклі світлини в сімейних альбомах, співати пісні, пригощатися чаєм та смаколиками.

У сьогоднішніх реаліях карантинних обмежень вже не наші друзі прийшли до бібліотеки, а бібліотекарі з квітами і подарунками пішли до них. Однією з тих, кого ми відвідали, стала Галина Миколаївна Сакевич. Ця маленька жінка, яка понад 40 років будувала на Кіровоградщині хлібзаводи, волонтерка та поетеса, восьмирічною дівчинкою пережила бомбардування, поранення, важкі хвороби, голод і холод, самотність і страх загубленої дитини.

З дозволу пані Галини ми публікуємо на сторінках бібліотечного сайту уривки з її розповіді про ті часи.

…На останньому кораблі маленька Галя разом з дідусем та бабусею 16 жовтня 1941 року евакуювалася із Одеси в Туапсе. Потім був товарний вагон, який тягнули у бік Воронезької області та через кілька днів розбомбили фугасами. Дід, із залитим кров’ю обличчям, витягнув поранених дружину й онуку з палаючого вагона. Родина опинилася на кілька місяців у шпиталі. Потім був санітарний потяг, який вивозив хворих до Іжевська. Весь шлях до Удмуртії маленька дівчинка знаходилася у стані запаморочення – до важкого поранення в стегно додалася інфекційна хвороба. Одужувала в дитячій лікарні на самоті – заново вчилася ходити. Дитину відправили до приймача-розподільника НКВС, а звідти –до дитячого будинку. Малечу залишили на полустанку, і ті вирушили через просіку у свій новий дім.

Цитуємо спогади Галини Миколаївни мовою оригіналу.

…Впереди шел воспитатель в кожухе и с большим чемоданом. У меня было сатиновое пальто на вате, онучи и огромные ботинки на ногах. Поскольку слово «шли» ко мне никак не подходило, то я отставала. Остальные далеко-далеко ушли вперед. Я же хотела только сесть. Видимо, никто не знал, что ребенок ранен. Открыла глаза и увидела перед собой черные точки, которые колышутся. Оказывается, за мной возвращались мальчишки, которые вместе со мной шли в конце группы. Взрослый сам за мной не пошел. Если бы не дети, я бы там умерла.

…В классе вместо парт стояло два ряда столов – для четвертого и первого класса. Нам раздали куски газет и ручки, которые представляли собой палочки с прикрученными к ним перьями. Учительница попросила переписать с доски букву А. Все начали писать. Она ходила по рядам, брала каждого за руку и выводила букву. А я была хромоножкой и сидела на последней парте, за которой меня почти не было видно. Когда она ко мне подошла, то очень удивилась: у меня вся газетка была заполнена прописными и строчными буквами. Она спросила: «Кто тебя учил?». Я ответила: «Дедушка». «А ты умеешь читать?» – «Да, умею». Я прочла какой-то абзац, хотя не поняла, о чем в нем шла речь. Она взяла меня за руку и повела в «четвертый класс». Передвинула свой стол, водрузила меня сверху, дала в руки книжку «Родная речь» для второго класса. Я читала стихотворение «Ой, вы, кони, вы, кони стальные». Мальчишки должны были его выучить наизусть. Через много лет я услыхала песню на стихи Василия Лебедева-Кумача. А тогда я очень удивлялась, потому что припев заканчивался словами «Мы с чудесным конем/ Все поля обойдем – / Соберем, и посеем, и вспашем. / Наша поступь тверда, / И врагу никогда / Не гулять по республикам нашим!». Я читала и думала: «А почему он нас обманывает?»

…Мама приехала глубокой осенью. Мы в болотах собирали ягоду. Мне уже выдали ботинки и пальто. Кто-то громко крикнул: «Галочка Белецкая, мама приехала!» Я увидела, что с крыльца сбежала какая-то женщина. Красивая-красивая, в ярком-ярком платье. Но она совершенно не была похожа на мою маму. «Наверное, мальчишки ошиблись», – думала я. А мама потом рассказывала, что увидела девочку, маленькую-маленькую, в длинном черном пальто, с личиком, как у старушки. Мама бросилась ко мне, а я остановилась, села на тропинку и, как сказала мама, не заплакала – заскулила. Весь детдом собрался в нашей спальне. Каждый старался прикоснуться к маме, погладить ее руку, плечо, как-то к ней придвинуться.

…В Алтайском крае, куда эвакуировали театр, в котором мама работала художницей, мы жили так голодно, что даже стыдно об этом говорить. Мама была прикреплена к столовой ИТР и приносила плошку супа. Сердобольная повариха, зная, что у нее три человека на иждивении и все ранены, давала немножко картофельных очисток. Мама с остервенением мыла эти лушпайки, резала, добавляла в эту плошку супа, потом воды и варила. Этим мы вчетвером питались. Из-за постоянного недоедания у меня было малокровие, я вся была в нарывах. Однажды к нам постучала актриса нашего театра и обратилась к маме: «Вот я вам принесла справку. Завтра пусть Галочка идет в детский сад. С ней вместе пойдет мальчик Боря, он уже в третьем классе, но он тоже голодает. Мне еле-еле в исполкоме сделали одолжение. В садике трехразовое питание». Тут я впервые в жизни возразила: «Я в детский сад не пойду! Как это?! Я во втором классе!» И тогда женщина отвела меня в сторонку и сказала: «Ты хочешь, чтобы мама умерла? Если ты не будешь кушать, ты умрешь от голода. И тогда мама умрет от горя». На следующий день я пошла в детский сад. Но для меня это была драма больше, чем все то, что я пережила до той поры. Я стояла в строю вторая по росту, и мне казалось, что все малыши на меня смотрят – как ей не стыдно, что она пришла сюда кушать…

Ми дуже вдячні Галині Миколаївні Сакевич за її дружбу з бібліотекою та щиру гостинність. Бажаємо здоров’я та довгих років життя.

Лариса Семенова