Fotoinform

Однак свій щоденний фізичний біль вони обертають у теплі посмішки, якими зустрічають кожного , хто торкається до них серцем. Нею зустріла мою появу у спальні Каріна Тарасова – глухоніма дівчина, яка має діагноз «спинномозкова кила». А головне - відчувають свою значущість і прийнятність іншими людьми. Тому прагнуть не лежати без руху, а діяти: виконують найпростіші рухові дії, декламують віршики, через пісню виправляють звуковимову. Вчаться розмовляти. А заняття з ними працівники закладу проводять за методикою Марії Монтессорі - італійського лікаря. педагога і філософа, яка вважала, що кожна дитина -це індивідуальність, що має право на любов і ласку. Звертала увагу на те, що навколишнє середовище повинно насичуватися різними засобами для їх нього повноцінного розумового розвитку.

З дозволу директора закладу Тетяни Іванівни Валько, заслуженого працівника соціальної сфери України, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, я мав нагоду свого часу відвідати заняття з дітьми, на яких домінувала аура доброти з боку його працівників.
Маючи свободу вибору, дітки пізнають властивості предметів довкілля, стають розкутими, не помічають вад у своєму розвитку, виявляють творчі здібності. Їхні вироби, виготовлені хворими маленькими рученятами, неодноразово експонувалися в Українському Домі на Всеукраїнських художніх виставках. А до того вони надають змогу дорослим по-іншому подивитися збоку на наше життя, замислитися над тим, хто ми є насправді, і чому горе-батьки зрікаються своїх «кровиночок”, віддаючи їх під опіку держави ? Чи не задля того, щоб не був порожнім дитячий будинок?

У своїй діяльності працівники закладу керуються заповіддю матері Терези: «Кожного дня дитині потрібно говорити, що ви їх любите, і тоді почуєте у відповідь: «І ми вас любимо». А директор висловлює слушну думку про те, що дітей треба частіш брати на руки – і вони до вас потягнуться.
Мимоволі і я перейнявся душевними почуттями Тетяни Валько і вже невдовзі після спілкування з хворою на ДЦП почув віршовані рядки: «Я вас вітаю, люблю, пізнаю, бо ми живемо в одному краю». А ось інший мешканець інтернату поділився зі мною мрією звестися з інвалідного візочка колись на ноги, завести сім’ю та господарство, а ще - варити смачні борщі для дружини, яку, за його словами, буде »серцем відчувати, робити їй добро та леліяти».
Погляди на життя у моєї співрозмовниці формувалися у сяйві знань, що споконвічно сходило над Богданівською СШ № 1 Знам'янського району під пильним поглядом незабутнього директора Івана Гуровича Ткаченка до світу випускників школи, відомої у країні трудовими традиціями. У свого директора Тетяна вчилася умінню не схиляти плечі перед життям, духовній втісі, доброті, любові до дітей, яким присвятила своє життя.

Останні 20 років вона обіймає відповідальну посаду директора дитбудинку – інтернату ІІІ-ІУ профілів – одного з кращих за показниками роботи в Україні. Його працівники надають підопічним вагому соціальну допомогу, використовуючи велику кількість медико-реабілітаційного обладнання, можливості добре обладнаних сенсорної кімнати, кабінету ЛФК, дитячої кухні, пральні, майстерні.

Я знову й знову вдивляюся у свої світлини, з яких навзаєм мені посміхаються нові знайомі, сильні вірою у добро на землі. Багатьох із них зрадили батьки. І чи не у кожного - складна життєва доля. Однак вони не переймаються фізичним болем, бо відчувають себе не зайвими у цьому такому непередбачуваному, а десь і жорстокому світі. І відлунюють у свічаді пам'яті щемливі рядки почутої від них пісні під час концерту, яким вони нагородили мене за те, що був їхнім гостем: “Хай мама почує, хай мама прийде, хай мама мене неодмінно знайде! Бо ж так не буває на світі, щоб жили загублені діти...”

Анатолій Саржевський