Fotoinform

Останнім часом наше суспільство є живим свідком втілення у життя закону про «декомунізацію». Повсюди створені відповідні комісії, які займаються питанням перейменування, вулиць, скверів, парків, шкіл, населених пунктів та вирішують долю радянських пам’ятників.
Відповідно до норм закону «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів на Україні та заборони пропаганди їх символів» встановлено табу на використання у топонімах імен деяких партійних (КПРС та КПУ) та радянських функціонерів не нижче секретаря райкому.

Так, в Кіровограді, крім зміни назви міста, треба перейменувати понад сто вулиць та провулків. Роботи, як то кажуть робити не переробити.
Але поки що в Кіровограді не вщухають дебати щодо нової назви міста, жителі сусіднього з містом села Крупське, вже вирішили це питання і на останній сесії сільської ради перейменували село в Карлівку. Тож, як мовиться, перший пішов.

Мабуть не всі знають, що крім звичних для мільйонів радянських назв вулиць на кшталт Леніна, Кірова, деякі населенні пункти віддаючи данину моді або переслідуючи коньюктурні інтереси встигли назвати свої вулиці іменами нових героїв.

Наприклад, мешканці сусіднього села Федорівки назвали центральну вулицю іменем Леоніда Кравчука, в біографії якого є доволі інтересний компартійний період. Судіть самі, Леонід Макарович діяч енциклопедичного масштабу, він видатний діяч комуністичного руху, члена КПРС з 1958 по 1991 рік, другий секретаря ЦК КПУ, член Президії ЦК КПУ, член ЦК КПРС, згодом  з партійного крісла пересів в президентське.

З огляду на такий життєвий шлях Леоніда Макаровича постає питання, чи попаде Кравчук під «декомунізацію»? За відповіддю на це питання ми звернулися до Федорівського сільського голови , який в телефонній розмові повідомив, що в сільській раді вже працюють над втіленням у життя норм закону про «декомунізацію» і найближчим часом в селі будуть перейменовані вулиці Боженка та 70-річчя Жовтня. Відносно вулиці Леоніда Кравчука то голова не бачить підстав для її перейменування.

Цікавою, з точки зору закону про «декомунізацію», виглядає біографія ще одного відомого українця Володимира Винниченко. Для багатьох не є секретом його схильність до ідей соціалізму. Але при цьому не всі знають, що Володимир Кирилович після першої своєї еміграції у 1919 році вже на початку 1920 року вийшов на контакт з представниками радянської влади і розпочав активні переговори щодо можливості його повернення на батьківщину та участі в роботі в радянських органів влади.
Радянське керівництво та особливо Володимир Ленін з поблажливо поставились до прохань Винниченко і вже в травні 1920 року останній з дружиною відвідав Москву, де зустрічався з Леніним. Троцьким, Зінов’євим, Чичериним, Скрипником, які йому запропонували вступити до лав Російської комуністичної партії (більшовиків).
Винниченко прийняв їх пропозицію і вступив до РКП (б) та обійняв посаду заступника голови Раднаркому Української Соціалістичної Радянської Республіки з портфелем наркома закордонних справ і його кооптацією в члени ЦК КП (б) України. Лише кар’єристичні амбіції Винниченка, його не ввели до складу Політбюро ЦК КП (б) України, змусили Володимира Кириловича залишити роботу в уряді Радянської України та переїхати з Харкова до Москви, а згодом безперешкодно знову емігрувати.

Підсумовуючи: якщо прискіпливо подивитися на біографії державних діячів того часу через призму закону про «декомунізацію», навіть тих, кого ми возвели до рангу національних героїв, можна раптово розчаруватися майже у всіх і взагалі залишиться без історії, якою б вона не була.

З повагою, Костянтин Волошин місто Кіровоград.